Думки цього молодика — трохи дивні — мене дуже зацікавили, і я ковтав, якщо можна так сказати, кожне слово, яке пошепки злітало з його тонких блідих вуст. Обличчя молодика освітлювалося дивовижним вогнем, набувало якогось фантастичного виразу, очі ставали дедалі глибші й виразніші, і я кинувся в плин його думок, що поніс мене у безмежжя мрій.
— Не думайте, — сказав він, — що космополітизм, якому я відданий, не має своїх гарячих прихильників.
При цих словах він дістав з нагрудної кишені сюртука маленьку газетку, випущену десь на півночі Німеччини. Видана в таємній друкарні руками молодих апостолів справжньої свободи, Найсправедливішого й найрівноправнішого космополітизму, ця газета була тлумачем високих, красивих, юних ідей. Вона закликала народи до священного союзу проти найжорстокіших тиранів на землі, вимагала поставити поза законами світу ці жалюгідні величності, цих нікчемних дипломатів-одноденок, війни, в яких проливається із святого серця народів стільки крові.
Прекрасна мрія, яка починає належати всьому світові, яка стає переконанням, не зможе йти мирним шляхом, не зможе обійтися без крові, вона знесе не тільки голови коронованих тиранів, але й змете народи, які пригнічують інші народи!
Вибило годину ночі. Мій співрозмовник швидко підвівся, заховав газету в кишеню, подав мені праву руку, натягаючи водночас лівою капелюха на голову.
— Мене звати Тома Ноур… А вас?
Я назвав себе. Він вийшов, а мені в голові застугоніла думка зробити його героєм якоїсь повели.
Повернувшись додому, я черкнув сірником, щоб засвітити лампу, і побачив у тьмяному світлі книжку новел з шістьма гравюрами. Сірник погас, я залишився в темряві.
— Цікаво, — сказав я сам собі,— чи не впізнаю я в цьому чоловікові Тассо, якщо роздивлюся його ближче?
Темрява довкола мене була метафорою його імені: Тома Ноур, себто — Тома Хмара.
II
Вирішивши закарбувати цього чоловіка в одній зі своїх новел, я поклав собі неодмінно зійтися з ним якомога ближче.
Згодом ми бачилися багато разів і, оскільки щось інстинктивно тягло мене до нього, я запропонував йому навідуватись до мене. Я знайшов у ньому друга, котрий приходив тільки для того, щоб посваритися, ходив він винятково тільки в чорному, на людях реготав, мов навіжений, бо вдома плакав, він ненавидів людей і був примхливий, мов жінка, — і все це лише для того, щоб не подобатися світові, який не подобався йому.
Досі він ще жодного разу не запросив мене до себе. Нарешті одного дня зробив мені цю невимовну честь. Я пішов до нього. Мешкав він у високій просторій і порожній кімнаті. В кутках під стелею тихо й мирно розвивали свою індустрію павуки, на долівці в кутку дрімали купою одна на одній кілька сот книжок, кожній із них снилося, мабуть, щось своє, вміщене між її палітурки, в другому кутку стояло дерев’яне ліжко з солом’яним матрацом і червоною ковдрою, перед ліжком стояв брудний стіл, поверхня якого була розмальована великими готичними й латинськими буквами, що з'явилися з-під ножичка якогось шибеника-хлопчака. На столі папери, списані віршами аркуші, газети — вже розірвані або ще не розрізані, брошури-одноденки, з тих, котрі роздають безплатно — і все це в дивовижному незбагненому безладі.
Над книжками в кутку висів виконаний олією в натуральну величину погрудний портрет хлопця років вісімнадцяти — з довгим чорним волоссям, з топкими рожевими вустами, з білим, наче мармуровим, обличчям, з величезними, обрамленими довгими чорними віями, голубими очима під густими бровами. Які променисті були ці неймовірно голубі очі, скільки в них було чистоти, як непорочно, з великою дівочою ніжністю дивляться вони на глядача! Справжній витвір мистецтва. Хоч юнак на портреті й був одягнений по-чоловічому, але його тонкі, ніжні, маленькі білі руки, ніжні риси обличчя, яскраві, м’які, невимовно глибокі очі, опукле невеличке чоло, волосся, що спадало довгими хвилями, спонукало до думки, що на портреті зображено перевдягнену дівчину.