Чезара».
«Що ти вродлива — вірю; що кохаєш мене — дякую; вдячний також за те, що хочеш зробити мене щасливим і здатним пожертвувати життям заради тебе. Цілую твої руки за твоє бажання дати мені щастя, хоча ти й помиляєшся, коли думаєш, що зможеш досягти цього своєю любов’ю. Любов — то нещастя, а те, у пю ти віриш як у щастя і що пропонуєш мені — то отрута. Втім, твоя недосвідченість у цьому робить тебе ще чарівнішою. Але якби ти могла бодай на мить глянути довкола моїми очима — яким іншим видався б тобі той світ, у якому ти шукаєш і сподіваєшся знайти те, чого в ньому не існує: щастя. Ти хочеш від мене кохання. — Якби ж то я міг покохати тебе, наче зорю в небі!.. А зітхати, тужити… Я чую навколо себе доволі цих банальних зітхань, бачу цю тугу, так само банальну… заради чого все це? Заради тваринного задоволення, розмноження в купі землі нових червів, які свої низькі інстинкти вдягають у лаковані шати інтиму при місячному світлі, а огидні поцілунки порівнюють із подувом леготу в безумстві бузкового листя. Хіба ж не так?
Поглянь на фемінізованих молодиків із банальними усмішками та непристойним нашіптуванням, придивись до жінок, що очима, губами і ще чим завгодно відповідають хтивістю на хтивість, і ти побачиш: життя людства крутиться довкола одного інстинкту. їсти й розмножуватися, розмножуватись і їсти!.. Ти хочеш, аби я теж опустився до такого? Щоб вимолював поцілунок, був рабом твого черевичка, тремтів при вигляді твоїх оголений грудей, які завтра стануть тліном і які, власне, є ним уже сьогодні? Щоб намагався тобі сподобатися й задля цього гибів у перукарнях, казав тобі приємну неправду, перетворюючись на ляльку для твоїх розваг? Ні! Я не опущусь до цього підлого лицемірства, яке обплутало цілий світ; мені шкода й тебе, і цілого світу. Краще я вигребу з серця вогонь, нехай він розсиплеться іскрами, аніж грітиму ним почуття не тільки, на мій погляд, оманливе, але й нице. Нехай інші втішаються своїми почуттями, нехай закохуються, нехай і помирають так, як жили; я ж хочу перейти через життя байдужим самітником, навіть якщо це божевілля!., тільки б не так, як інші. Суть життя, його серцевина — егоїзм у шатах брехні. Не хочу бути пі егоїстом, ні брехуном. Коли мені часом доводиться стояти на кам’яному узвишші, я сам собі здаюся забронзовілим разом із брижами накинутого на плечі плаща, статуєю, повз яку проходять люди, знаючи, що ця бронза не має жодного живого почуття. Облиш і ти мене в моїй гордій холодності… Якби світові загрожувала загибель, а я мав можливість врятувати його брехливим словом — я не сказав би такого слова: краще нехай світ загине. Навіщо тобі треба, аби я зійшов із постаменту і змішався з натовпом? Наче статуя Аполлона, я дивлюся вгору… ти ж будь яскравою холодною зорею в небі. Й тоді мої очі дивитимуться на тебе вічно!
Зваживши на пораду Еутанасіуса, Ієронім полишив монастир і перебрався в місто, найнявши невеличку кімнатчину, яку прикрасив квітами та власними малюнками. У цьому скиті його часто провідував Франческо. Якось Ієронім показав йому листа від Чезари.
— Маєш намір відповісти їй «ні»? — спитав художник.
— Ось моя відповідь, — подав юнак свого невідправленого листа.
— Що ж, роби як знаєш. А зараз ти мені потрібен у майстерні, хочу закінчити картину.
Проте художник повів його не до себе, а до Чезари.
— Знайомся: пані Чезара, — відрекомендував Франческо господиню.
— Чезара? — з несподіванки розгубився Ієронім, під чиїм довгим поглядом бідолашна дівчина геть знітилася й почервоніла. Пригнічений, він сів на край дивана. Франческо вийшов із кімнати, й тут Чезара, молитовно склавши руки, раптом кинулась юнакові до ніг. Вся вона дрижала, готова от-от розплакатися.
— О-о… — простогнала вона тихо, наче боячись того, що збиралася сказати, і, вхопивши Ієронімову руку, припала до неї губами. — Ти можеш стерпіти моє кохання? Стерпи його, бо я не вимагаю взаємності… дозволь тільки любити тебе, як малу дитину. Я чула, ніби ти відлюдник, зневажаєш жінок, отже, кохання моє безнадійне…