Він обійняв її за талію, легко підняв і посадив біля себе. Тоді рукою повернув її голову обличчям до себе й пильно подивився у вічі. Дивна жінка!.. Аж не вірилося, що він бачить її наяву.
— Ти кажеш правду? — спитав Ієронім.
Одного його усміху було їй досить, аби зрозуміти марність усіх своїх сподівань. Чезара опустила голову й подумала: «Звісно, яке йому задоволення з такої легковажної ляльки, як я? Вибілений сивиною мужчина чувся б улещеним… цей же — ні… Знає, що кохаю його, але запитує холодно, стримано, як учитель ученицю: «Ти кажеш правду?»
Та на її місці інша жінка, яка має почуття власної гідності й свідома своєї вроди, вже б давно вискочила від образи і гніву геть! Не набивалась би на те, в чому їй відмовляють! А вона? Вона здатна хіба що розплакатись, але навіть під загрозою смерті не спроможна ображатись на нього.
Ієронім же, чим довше дивився на Чезару, тим більше дивувався з її вроди. Він жалів дівчину, і все одно йому навіть на думку не спадало втішити її примарною надією, як це зробив би на його місці будь-який інший чоловік.
— Повір, Чезаро, річ тут не у вроді. Давай поговоримо спокійно… Я називатиму тебе на ім’я, бо ти мені люба, хоч я й не кохаю тебе так, як сам того хотів би. Втім, послухай мене. Я ніколи нікого не кохав і, може, навіть не здатний на таке. Але одне знаю певно: якби й покохав, то тільки тебе єдину. Відчуваю до тебе щось таке, що, можливо, переросло б у кохання, якби… якби ти не кохала мене. Не знаю, чи зможу передати тобі це дивне почуття, що вистуджує моє серце; власне, не так вистуджує, як напускає на нього сонливість. Я не знаю любові, ти ж мене її навчаєш. Це так незвично для нас обох… Мені хочеться тебе цілувати, але я боюся, що ти теж мене цілуватимеш. Я кохав би тебе… але якби ти гнівалась на мене.
— Я не можу бути такою… не можу перетворитися в ніщо, — мовила Чезара і глибоким грудним голосом тихо додала: — Шкода, бо від твого кохання залежить усе моє життя… Тепер Кастелмаре розв’язав собі руки, і оскільки ти не даєш мені жодної надії, я не маю причин відмовляти йому в одруженні. Нарешті вволю свого батечка, аби забути, якщо вдасться, одне нещастя з допомогою іншого. Як жінка, я вважаю себе вродливою… віднині так вважати не можу. Думала, що маю право знехтувати почуття людини, яка мене любить… та мені жорстоко відплачено за мою зневагу тією ж мірою.
— Чезаро, — прошепотів Ієронім розчулено, — Дай мені подумати. Мушу тобі сказати, що серце моє і свідомість не такі відкриті, як у тебе. Іноді якась думка цілими днями перебуває на поверхні свідомості, наче мене й не стосується, і я байдужий до неї. Але з часом вона проникає в мою свідомість, вкорінюється там глибоко й міцно… Отак, Чезаро, і з моїми почуттями. Коли бачу на вулиці, як несуть небіжчика, в першу мить це не справляє на мене ані найменшого враження. Лише через кілька годин у моїй голові знову виникає та я; картина, я починаю плакати, плачу довго й невтішно, і в моєму серці назавжди закарбовується слід. Ти просиш пожаліти тебе? А я прошу мене пожаліти… бо якщо колись кохання проникне в моє серце, я помру від кохання. Тобі важко зрозуміти, але знай: кохання і смерть прийдуть до мене майже одночасно. Зараз я відчуваю до тебе симпатію… лише до тебе однієї. Кохай мене, якщо бажаєш, якщо — дозволь тобі сказати це солодке слово — виявиш милосердя до моєї симпатії. Думаєш, я не зміг би тебе покохати? Помиляєшся… почекай трохи… нехай твій образ глибше проникне в моє серце, нехай я звикну до нього… я, хто досі не кохав і не був коханим… Мені здається, я теж міг би тебе кохати до безтями.
Він поцілував її в чоло й вийшов. Усміхнувшись, вона взяла карти й почала ворожити, чи прийде він завтра; розкладаючи карти, подумала: «Якщо прийде — любитиму, якщо ні… все одно любитиму».
«Милуюсь дівочим обличчям, але дещо по-своєму: малюю в альбомі одну й ту ж голівку в найрізноманітніших ракурсах. Навіть на стінах малюю, жодної чистої стіни не лишилося в моїй кімнаті. Дивно, що мої очі, такі прозорі, можна сказати — небесної чистоти, раптом перестали помічати геть усе. Мені зустрілася дівчина, закохана в мене; проте я не кохаю її… Вона була така схвильована, засоромлена, розчервоніла… Такою я намалював її в моїй книжці. Вона впала переді мною на коліна, просила стерпіти її кохання… немає слів, щоб описати її обличчя — таке невинне, наївне, сповнене любові… але я зробив це на папері. Мій ескіз вартий того, щоб його поцілувати. Єдиний з усього, що я будь-коли намалював. Я поставив його біля свого ліжка. Скільки ніяковості й багатообіцяючої покори в тому ангельському профілі! Добрим словом я кинув промінь надії на привітну осмуту її обличчя. Прекрасний ескіз! Відчуваю, що серце чимраз більше звикає до нього. Ні, я не кохаю її. Прощавай, отче».