«Ти кохаєш її, сину мій, навіть не знаючи про це. Сіпіз еі итЬга зитиз.
Еутанасіус».
VI
Є люди, чий ниций дух спостережливі уми й жінки розпізнають одразу. Відсутність благородства такі люди компенсують чітко вираженим сильним і послідовним характером. До них належав і Кастелмаре. Судячи з того, як він дзвонить у квартиру, будь-яка жінка знає, з яким виразом обличчя відчиняти йому двері; будь-який гарний актор, варто йому лиш почути строго розмірену й важку ходу Кастелмаре в коридорах палацу Біанкі, легко опише характер цієї людини, якої він увіч не бачив. Одне слово, натура ця посередня, хоча наполеглива й могутня.
Раз накинувши оком на Чезару, він не гребував нічим, хоч небагато й досяг за браком духу. Щоправда, при цьому йому стачило розуму перевіряти, чи не завела часом хитра дівка потай від нього коханця.
Ієронімові, попри його невиразне почуття до Чезари, подобалось бути з нею, слухати її, як менший брат слухає свою старшу сестру, і, слід зауважити, вона непростимо зловживала своєю владою над ним. У такі хвилини в його серці прокидалося щось схоже на ніжність, якийсь незбагненний трепет охоплював його й затихав не одразу, відлунюючись потім і день, і другий, і третій… Мабуть, усе ж таїш то була не любов, бо хоч він і завмирав душею біля Чезари, проте більшу насолоду отримував тоді, коли думав про неї на відстані. У спогадах про неї для нього більше важила не зовнішність, а сам образ. Коли перед його зором поставало її обличчя — йому наче хто голку встромляв у серце й відбирав свободу мріяти, а саме це й становило суть його життя, єдину втіху характеру, що не відає пі любові, ні зненавиди. «Дала б вона мені спокій! — думав Ієронім на самоті.— Та й по всьому. Тоді я брав би її за маленьку руку й ми дивилися б на незаймано чистий місяць, і вона здавалася б мармуровою статуєю або ж картиною на світлому аркуші книги. Волосся її здавалось би золотистою піною — таке воно пухнасте, таке підсвічене дивовижним сяйвом обличчя. Але ж вона не відступається від мене, я задихаюсь від її поцілунків та від слів, якими вона переконує мене, ніби я її кохаю… До дідька! Хоча з іншого боку… вона, правду кажучи, вродлива. Це кругленьке, мов доспіле яблучко, підборіддя… черешневий ротик… а очі! Ах, які очі! Варто їм наблизитись до моїх, відчути доторк він — мене всього аж до п’ят проймає трепет! Тоді не помічаю її вроди… туман застилає очі… тоді я вбив би її. Це не життя, це мука! Але, чесно кажучи, вона теж нещасна… та хіба вона знає, що мучить мене?»
Отак міркуючи, Ієронім походжав парком біля палацу Біанкі. Чорно-блискучий чуб двома крильми спадав обабіч красивого втомленого обличчя. Нанівприкриті повіки не могли приховати похмурої демонічної синяви очей, повних зневаги; на устах лежала печать болю, й тільки гордий вигин шиї мовби ніколи й не спізнавав тягаря життя. Ніч видалася ясною, повітря здавалося прозорим від місячного сяйва, що пробивалося крізь темну зелень дерев. Ієронім сів на лаву, склав руки на колінах і в задумі опустив голову, від чого чуб одразу ж розсипався. Місяць із міжхмар’я навіював сон. Раптом юнак почув легкий шерех, насторожився… То була вона! Але ж як вона змінилася! Ще недавно худе обличчя округлилося, груди налилися, замість рум’янця на щоках з’явилася блідість, яка, втім, додавала дівчині невимовної лагідності. Очі більше не вражали тим нестримним темним сяєвом, у глибині якого блищала невиказана любов і потаємне бажання… тепер очі були прояснені, неймовірно глибокі… дивився б у них цілими днями. І на сумному тлі цього безкровного, страдницького обличчя яскрів усміхом пурпуровий рот — ця нев’янучої краси ієрихонська троянда. Чезара йшла білою від пронизливої нічної ясноти стежкою алеї, в густому мереживі тіней від листя. Побачила Ієроніма, проте ходи не наддала. Може, показувала характер. Він теж не підвівся їй назустріч; пильно спостерігав, як вона тихо наближалася, наче сновида.
Він сперся ліктем на спинку лави, поклав підборіддя на долоню і, поволі перебираючи пальцями, захоплено дивився на її сяючий стан. Підійшовши, вона сіла поруч, але ні схилилась до нього, ні руки не потисла. Місяць щедро освітлював її, однак вона ніби й не помічала цього солодкого й чутливого проміння. Ієронім незмигно дивився на неї, тоді простяг руку й поклав на тонке холодне рученя Чезари. Щось не знане досі торкнулося його серця. «Як вона мені зараз подобається!»— майнула думка. Він пригорнув дівчину до себе, тихо і пристрасно почав нашіптувати: