— Поглянь на цей опівнічний місяць, гарний, мов дитина у два тижні, й воднораз холодний… Хіба ти не відчуваєш, як зникають усі болі, всі бажання при вигляді цієї величної картини, часткою якої є і ти… Янголе мій! Така ти гарна, як ніколи досі… й ніжна… невже ти не знаєш, як я кохаю тебе?..
Вона здригнулась, але промовчала.
— А поглянь на все місто, на це сяюче мрево палаців і соборів, дивись, як, освітлені місяцем, блищать над чорнотою річкових вод вітрила й корабельні щогли! Але все одно центром усього цього е ти, ти, ти!.. Тиша… тільки десь далеко в саду тьохкає соловей та долинає від млина скрип колеса. Безвинна й мовчазна, дивишся ти на цей світ. Твоє обличчя цвіте, мов троянда. Хто королева й владарка душ — хіба ж не ти, чиста, мов джерело? Гнучка, наче кипарис? Солодка, як солов’їна пісня? Молода, ніби ясна зоря, дитинна, мов канарка, кохана, мовби сама богиня?.. Глянь, — сказав він зовсім тихо, — ота вулиця вузька й темна, тільки на одному розі її розтинає смуга світла, й там ніби сніг випав… Ходімо зі мною… Ходімо до мене додому. Ми розсунемо штори на вікні моєї кімнати й цілу ніч дивитимемось на небо… О, як я кохаю тебе! — вигукнув він. — Кохаю! Тепер я знаю, що люблю тебе!
Ієронім рвучко пригорнув Чезару, й руки їхні надовго сплелися в обіймах. Через якийсь час він знеможено відкинувся на спинку лави, підвів догори обличчя з печаттю дивовижного, не звіданого раніше почуття. Місячне сяйво било йому в заплющені очі. Примружившись, Чезара схилилася до нього, вхопилася за спинку лави й цілувала, цілувала, цілувала… Мов приспана матір’ю дитина, Ієронім втратив здатність щось відчувати.
Раптом зашелестіли кущі.
«Господи! — подумала Чезара сердито. — Не вистачало тільки, аби мене хтось побачив. Невже Кастелмаре? Бідолашний Ієронім!.. Як він вернеться додому? Його ж може вистежити отой».
Вона підвелася, проганяючи з голови солодкий хміль, тоді лагідно, аби не потривожити сон чи задуму коханого, спитала:
— Ти шпагою володієш?
— Так.
— Я принесу тобі шпагу.
— Так…
— І поцілую її…
— Так.
Чезара швидко піднялась до палацу й через хвилину-другу вернулася із шпагою; підперізуючи Ієроніма, робила це радше через те, що хотіла зайвий раз обійняти його.
— Солодка моя крижино! Ні, краще — мармуре мій, каменю!
— Облиш, Чезаро. Я за крок від смерті.
— Ні! Ні!.. Йди додому, і нехай тобі ніхто не заступить дороги. Думай про свою Чезару… перлино моя!
Не в змозі стриматися, вона знов обхопила йому голову й палко поцілувала.
— А тепер іди. Прошу тебе.
— Чому ти просиш мене про це?
— Бо я сама вбила б тебе, якби ти зостався.
— Як?
— Я знаю, як, — лукаво всміхнулась вона.
Чезара провела Іероніма до крайніх кущів і виштовхнула з парку. Вернувшись назад, вона припала до стовбура дерева й мовила щось незвичайне:
— Іероніме, хочу тебе вкусити!
І вдарила кулачком об дерево. Потім піднялася в свою кімнату, несамовито зірвала з себе кептар і, розкуйовдивши розкішне волосся, підійшла до дзеркала, глянула на себе: губи дрижали, а очі були повні сліз. Чезара зітхнула, кинулась на ліжко й довго лежала, шепочучи нечувано солодкі й піжні слова, з-поміж яких можна було розрізнити тільки проказуване дещо голосніше: «Ієронім».
Тим часом Ієронім вийшов на вузьку темну вулицю. Легкий нічний вітерець швидко протверезив його, до того ж він від природи був натурою не надто вразливою, отож тепер власне кохання розглядав тільки з погляду теорії. У вуличній темряві майже не чулася його хода, ваговита й водночас елегантна; зате позаду раптом залунали розмірені карбовані кроки, які, безперечно, належали людині військовій. Ієронім здогадався, що то Кастелмаре. Він спинився, обернувся на звук кроків, які наближалися. За мить запала тиша. Ієронім рвучко провів кінцем шпаги по гранітній стіні, викресавши сніп іскор, і в їхньому спалаху супротивники впізнали один одного. Одразу вслід за тим, не перемовившись жодним словом, вони схрестили шпаги. Через якийсь час почувся стогін, щось важке впало на холодний вуличний брук; одна тінь зникла в будинку неподалік, друга лишилася лежати безмовна.
VІІ
Прокинувшись, Ієронім потягся рукою до вікна, відсунув убік фіранку й побачив, як місяць, сідаючи в річку, полишав на воді мерехтливу сріблясту доріжку. Раптом у двері обережно постукали.