Ієронім підвівся й відчинив. На порозі стояв художник.
— Хлопче, — сказав гість, увійшовши, — тобі треба чим скоріше полишити місто.
— Чому?
— Ти вбив Кастелмаре
— Знаю.
— Але ти не знаєш того, що він племінник і спадкоємець губернатора міста, в якому дуелі заборонено, отож тобі пряма дорога на шибеницю.
— А мені начхати.
— Як це — начхати? Де ти набрався таких словечок?! Ієроніме, — враз лагідно заговорив старий, — дитино моя, мені було б шкода твоєї красивої голови. Зваж бодай на це…
І він подав Ієронімові наспіх складеного аркуша в косу лінію. То був лист від Чезари.
«Втікай, прошу тебе! Ти не вбив Кастелмаре. Якісь люди принесли його до нас. Стікаючи кров’ю, він розказав, хто завдав йому рану. Прошу тебе — втікай!.. По тебе можуть прийти вже цієї ночі. Найприкріше те, що граф домагається заручин зі мною, незважаючи на його тяжкий стан, і я не маю сил опиратися далі. Знай, що я кохаю тебе й не переживу свого нещастя. Зоставшись у місті, ти не врятуєш мене, а тільки прискориш мою смерть. Мені так страшно, голубе мій! Втікай, а там побачимо… Може бути… о, де взяти надію, яка підтримала б мене?.. Ти ж бачиш, я навіть не знаю, що сказати тобі. Душа моя волає: прийди! Але я не можу цього сказати… Пообіцяй мені, що ти зникнеш звідси заради нашої майбутньої, зараз непередбачуваної зустрічі. Все може бути… Можливо, граф помре. Бажаю йому цього, а тебе кохаю! Кохаю так, що навіть не можу сказати тобі: лишайся… Прощавай, мій коханий!
Чезара».
Ієронім з плащем наопашки йшов берегом річки услід за Франческом; аж ось і човен, якого приготував художник. Юнак палко обійняв старого, відштовхнув човен од берега, скочив у нього й виплив на бистрінь. Через якийсь час попереду заблищало море. Ієронім полишив кермувати, опустив весла на воду й, відчуваючи себе маленькою крапелиною серед безмежного морського простору, міцно заснув просто неба, яке здіймалося над ним у своїй зоряній величі.
На другий день, коли сонце вже підбилося в зеніт, він розплющив очі… й побачив, що його човен застряв між кам’яними скелями, які стриміли з води. Від сонячного світла сяяло небо й море. Ієронім перевів погляд на берег, такий же кам’янистий. Там височів старий монастир. Було навіть видно, як поміж сірих гранітних колон порталу чинно походжали черниці. Одразу від монастирських стін тягнувся схилом садок до самого узбережжя, де бризки хвиль залітали в кипарисовий і трояндовий боскет, який притулився під навісом скелі й служив чудовою схованкою для купальниць.
Ієронім роззувся і, перестрибуючи з каменя на камінь, обстежив своє скелясте пристановище. Струмок із живлющою смачною водою, яка весело плюскотіла між камінцями, привів його до печери. Ієронім увійшов. Приємна прохолода огорнула тіло, розімліле під час сну на палючому сонці. Чимдалі печера ставала темнішою, і раптом у вже майже повній темряві ніби зблиснула зоря. Він пішов на те світло й побачив, що воно б’є з невеличкого отвору, в який хіба що руку можна просунути. Підійшовшії зовсім близько, Ієронім зазирнув у отвір і побачив густі чагарники, відчув паморочливий запах трав. Ієронім спробував розширити отвір, але камінь не піддавався; ворухнулась одна тільки брила. Він наліг на неї — вона відхилилася, паче на завісах, відкривши маленький прохід. Без вагань протиснувшись у нього повзком, Ієронім повернув брилу на місце й навіть затулив щілини камінцями та грудками землі, а коли роззирнувся — завмер від краси, яка постала перед його зором.
Велетенські сірі скелі громадились до самого неба, внизу прослалася западина долини, з гаю витікали струмки і впадали в озеро, посеред якого виднівся острівець, а на ньому — довгі ряди вуликів.
«Та це ж острів Еутанасіуса!» — з подивом відзначив Ієронім і поволі рушив уперед, чудуючись на кожному кроці. Здавалося, в цьому раю навіть комахи були приручені. Голубі, золотаві, червоно-плямисті метелики злітались Ієронімові на голову, вкривши собою його довге чорне волосся, від чого голова стала схожою на велику квітку. Повітря бриніло дзижчанням бджіл, джмелів, прозорокрилих бабок, трава сягала до грудей, чіплялася за ноги… і над усім цим відчутно панував у тепліні терпкий дух. Ієронім підійшов до озера, перебрів на острів. Бджоли привітно оточили свого нового молодого господаря… Аж ось і печера, про існування якої він уже знав; вона була справді витесана в кам’яній брилі, в ній він знайшов знаряддя праці скульптора, ліжко, глечик з водою. Не було тільки старого Еутапасіуса. На столику лежав списаний аркуш.