— Вибачте, будь ласка, пане доктор, — сказав я, застібаючи сюртук, — але я, здається, вже десь чув цей мотив, який ви насвистували… І хотів би вас спитати…
— Цей мотив ви чули в своїй голові,— сказав він, — коли чистили чоботи Бетховена.
— Перепрошую, пане, але я не мав честі бути знайомим із Бетховеном…
— Звідки ви можете знати, були ви з ним знайомі чи ні. А я вам кажу, що були… І ще кажу, що чистили йому чоботи, ось і все.
«Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний», — подумав я.
— Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний, — сказав він, кліпаючи очима й точнісінько імітуючи мій голос. Потім гукнув: — Кельнер! П’ятирічного угорського вина, гарно закоркованого… Швиденько!.. Гей, небоже, — вів він далі,— отже, перша твоя думка на мою відповідь була: «Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний». Бачиш, це я хотів знати… Людина — мов скрипка… торкнеш пальцем струну в одному місці, вона зазвучить отак, торкнеш в іншому місці — зазвучить по-іншому, але кожна скрипка схожа на іншу. Сьогодні я схильний філософствувати, і добре, що знайшов тебе, бо мені подобається людина ненав’язлива, здатна дивуватися, а подив — мати мудрості.
Я роззявив рота.
Старий глянув на мене й розсміявся.
— Скажи-но мені, небоже, — якщо можеш, — якусь неможливу річ і неможливу ідею.
— Неможлива річ — те, що я нібито чистив чоботи Бетховену, котрий помер задовго до мого народження, а неможлива ідея — це те, що може бути й не бути в один і той же час.
Кельнер приніс замовлене вино, старий наповнив два келихи — один мені, другий собі й одразу ж вихилив свій до дна.
— Слухай, небоже, ти — дурень, — сказав він. — Ти чув коли-небудь про Археуса?
— Ні.
— Ні? Ну, гаразд. Археус — єдина реальність на світі, решта все — ніщо, а Археус — то все.
— Гм! Та хай вам грець, дядьку, разом з вашим Археусом… Як я бачу, ви хочете покепкувати з мене. Хто він, той Археус?
— Тс-с! Мовчи, небоже… На все свій час. Я тобі колись скажу, хто такий Археус, але спершу випий вина й послухай, що тобі скаже дід. Неможливих думок нема, бо якщо думка існує, то вона вже можлива, а якби вона була неможливою, то вона не існувала б. Що таке можливість? Я поставлю перед тобою багато питань. У нашій голові є умови для будь-якої можливості. Тут дивні закони, природа яких вимагає підкорятися їм. Тут і час з його математичними правилами, і простір з геометричиими законами, тут причинність з її абсолютною необхідністю, і якщо ти стираєш їх… якщо глибокий сон стирає їх кілька разів… які відчуття залишаються нам під час стирання? Ніяких. Однак настають хвилини в житті, коли ці три елементи нашого розуму, ці шухляди, в які ми запихаємо світ, зникають на одну мить… правда, тільки як блискавка, зникають чи частково, чи повністю, а ти стоїш перед чудом і питаєш сам себе… так як людина, котра думає, ніби все, що вона бачить, саме таке і є… чи, може, саме це і означає. Коли бачиш дивну фізіономію, то тобі спадає на думку запитання: що, в дідька, може думати цей чоловік? А відсутність одного з п’яти відчуттів, навіть якщо воно з’явиться згодом, докорінно видозмінює природу думки.
— Як це так? Адже Бетховен писав музику навіть тоді, коли втратив слух.
— Я знав, що ти це скажеш. Так, Бетховен написав «Фіделіо» вже після того, як давно забув природу людського голосу… він пише музику для голосів, котрі, як він вважає, мали б існувати, і ти опиняєшся перед твором, який ніби перебігає в тебе перед очима… наче ти дивишся на нього в перевернутий бінокль… і бачиш далеко-далеко думки одного трохи дивакуватого чоловіка, який, здається, не дуже добре метикує, аж нарешті тобі доходить, що то глухий саме так уявляє собі людський голос, нормальну природу якого він забув, або лиш ледь-ледь пригадує її. Тепер уяви собі, аби всі люди мали в собі тільки слабеньку пам’ять, як цей Бетховен… весь твір був би дуже близько, і ти бачив би його ніби крізь нормальні окуляри… навіть більше — він опинився б так близько, що все помістилось би в твоїй голові, і ти чув би той твір у своїй власній черепній коробці — чув би, як шумлять гаї, брязкають двері в’язничних камер, чув би мову акторів, актрис, одне слово — чув би все. Отож голова людини, в якій відбувається опера чи драма — з цікавими героями, з освітленням, з декораціями, одне слово, з усіма необхідними атрибутами — то цілий театр, в якому єдиний глядач — душа, що згорнулася клубочком у куточку зали…