— А час?
— 0, цей проклятий час, то надто довгий, то геть короткий, а проте, незважаючи на це, завжди однаковий, не можна його ні зупинити, ні пришвидшити… Ось хлопець чекає взимку біля хвіртки під парканом свою кохану… а вона не йде… він чекає… а вона все не йде… Що тоді час? Вічність. А коли читаєш гарну книжку… тисячі картин розгортаються перед очима… Що тоді час? Одна мить. Хто не переживав подумки хоч раз коли-небудь повний роман? А щоб по-справжньому пережити його, треба було б ціле життя, або всю юність!.. Вві сні можна за піч прожити ціле життя однієї людини. А чому однієї людини? Чому не всіх, серед яких ти крутишся? І за скільки часу? Всього за сім чи вісім годин. А що таке трагедія чи, навпаки, комедія? Справді, якщо твір цікавий, то навіть не помітиш, як спливе час. А візьмімо критерій нормальності: ми перекреслили всю винятковість певної умовної можливості та форми й поставили замість неї іншу, рівнозначну. Тоді ми вже не кажемо: тільки це можливе і тільки так можливо, а кажемо: наскільки ми можемо вважати, то воно є отак… але дідько його знає, чи не може бути тисячі разів інакше…
— Яка дивна думка про життя!
— Уяви собі старий манускрипт з потертими сторінками, десь у кутку шухляди… наприклад, комедію. Директор театру випадково натикається на неї, читає… читає… потім ляскає пальцями… «Ти знаєш, а це ж гарно!..» І ось вона з'являється на сцені, ця жива картина життя… публіка сміється, актори кривляються, одне слово, все, як і колись… сотню років тому. І тут тобі хочеться сказати, що або публіка й театр віддалені одне від одного на дві сотні років, або п’єса нова. Де час? Коли перевертаєш бінокль, усе тобі видається ненормально віддаленим… Аби хтось народився з біноклем на носі, то він усе своє життя бігав би за власним носом, щоб наздогнати його, і це було б дуже природно… Де простір? Тому, коли ми чуємо тріскотняву великих правд, які подаються так самовпевнено, ми тільки посміхаємось і кажемо: «Слова! слова! слова!» Ми слухаємо казки, бо вони, щонайменше, дозволяють нам опинитися в житті інших людей, дають змогу перемішати наші думки та мрії з їхніми… У них живе Археус… Може, казка — найкраща частка життя людини. Казками нас загойдує світ, казками присипляє. Ми прокидаємось і вмираємо з ними… Ти чув коли-небудь казку про короля Тла?
— Ніколи… Але я хотів би спершу дізнатися, хто такий Археус?
— Гм! Як же я тобі в дідька скажу, коли ти й досі не второпав! Гей, хлопче! Незважаючи на всі переміни, яких людина прагне для самої себе, кожен все одно волів би залишитися самим собою… своєю власного персоною… Я знав людей, які прагнули б бути вродливішими (скільки жінок!), мудрішими (скільки державних діячів!), талановитішими (скільки письменників!), я знав людей, котрі прагнули б бути Цезарями, бо марять всесвітньою славою… але й вони воліють залишатися самими собою. Хто й що є він чи я, котрий, попри всі переміни в світі, воліє залишитися самим собою? Оце, може, і є містерія, вся загадка життя. Ніхто не хотів би мати щось інше, аніж те, що вже має. Не хотів би мати інше тіло, інший мозок, іншу фізіономію, інші очі, не хотів би бути іншим… хоче бути тільки самим собою. Він волів би мати спромогу перевтілюватися в тисячі інших образів, мов хамелеон… але все одно хоче залишатися самим собою. Якщо абстрагуватися від цього бажання, то кожен має сповнене бажання… адже байдуже, що пам’ять не займається ототожненням людини з її уявленням про себе, скажімо, чи є вона королем, чи не є. Такий-то — король у власній пам’яті, якщо тільки він не претендує, щоб це був саме він… Ось тобі інше тіло, інший розум, інше становище, тільки ти не будь ти. Ну, тепер збагнув, що таке Археус?
— Ні. Ще менше, ніж раніше.
— А це й не легко збагнути, бо воно — вічність. А вічність — це все, що завжди перед тобою… саме в дану мить. Не те, що було, бо то були стани речей, не те, що буде, бо то знову будуть стани речей. Тільки те, що є. І якби час зупинився, ми могли б чітко побачити, що таке вічність… Тільки в одній точці, в якій народився мораторій між життям і смертю, бо світ — вічний боржник за життя, вічний інкасатор з боку мертвих. І ця обставина — мама часу. Без неї всі існуючі справді могли б дивитися на все, але ми знаємо, що це супроти часу.