Старий якось дивно глянув на Рубена. Світло в лампі задрижало, почало мерехтіти; либонь, закінчувався гас.
— Зараз лампа згасне, — зауважив Рубен. — Доки ще видно, віддай мені решту грошей…
Ураз Леві дістав із шухляди столу великого ножа, кілька разів змахнув ним над верхом лампи. Світло знову зайнялося яскравіше, горіло рівно.
— Клянусь тобі всіма святими Сіона: вже цієї ночі всі гроші будуть моїми. Чи ти, старий, геть оглух і не чуєш мене?
— Лампа ще не згасла, — спокійно озвався Леві.
— Я сказав і від свого не відступлюся! А світло ось, між нами, — Рубен поставив лампу на підлогу.
Вогник у ній погас, і тільки видно було, як жеврів у темряві вершечок гноту.
Рубен подався через стіл і схопив старого за бороду. Той мовчки однією рукою спіймав очкур гопака, а пожем у другій ударив супротивника в шию, аж цівка крові бризнула старому на щоку. Разом із стільцем Рубен упав навзнак, кров цебеніла на долівку, мовби зумисне вкриту товстим шаром піску. Червінці випали з рук молодого єврея просто в калюжу кроні. Не звертаючи на гопака ані найменшої уваги, Леві підіймав з долівки червінець за червінцем, піском зчищав з них кров і складав у потертий гаманець… По тому довго сидів у тиші, мовби щось розмірковуючи.
Але ось він схопився із стільця, кинувся до мішка, якого приніс Рубен, розв’язав зубами вузол на ньому й почав діставати якісь лахи. То було багате, хоча вже й поношене, вбрання, котре, втім, якби його продати, ще чимало б коштувало. Леві щось промимрив у бороду, підгорнувши її рукою до губ.
Він визирнув надвір — вулиця була безлюдна. Зайшов місяць, і ніч стала такою темною, ніби з її серця витекла сяюча кров… Старий перевірив, чи добре замкнено двері, накрив старою рядниною мертвого і вклався спати.
Проте справжній сон до нього не приходив. Крізь дрімоту він, крутячись у ліжкові, час від часу бив себе кулаком по голові, зітхав і стогнав, аж доки нарешті надумав устати. Довгий і худоребрий, він у повній темряві намацав руками стіл, на якому лежало багате вбрання.
— Треба йти у вежу до Хагар, — монотонно бубонів Леві.— Хагар, Хагар! А ще мій нещасний небіж Ізмаїл. Вражі люди забрали в нього воду, геть осушили глечик, отож пошли йому, господи, джерело в тюремній пустці.
Старий заходився перевдягатися в багате вбрання. Воно повисло на його виснаженому тілі, мов на опудалі. Леві нав’язав за спиною реміння шаблі… Надягнув шапку з султаном, запалив каганець і глянув на себе в дзеркало і сам злякався свого незвичного вигляду.
«Тепер я вельможа, помазаник злидарів, а він ще й нарікає, що я продав дочку. Господь мені простить. Я маю йти в Єрусалим і мені потрібні гроші. А тепер я став вельможею. Хоч і зганьбив свою дитину під час пиятики в Лота, все одно став вельможею! Ти мене помазав, господи, миром сіонського трону. А Хагар моя у вежі, я піду до неї й заспіваю їй псалми немовлят Асафа і звеселю струнами сіонської арфи».
В нападі божевілля Леві узяв глечик з водою і подався вузькою вуличкою єврейської околиці. Дорога не підвела його, вивівши на пустир, по один бік якого здіймалися мури сучавської фортеці, а по другий — тюремні мури. Сюди можна було дістатися тільки вузенькою стежечкою, що звивалася між знайомими нам хатинами, одну з яких нещодавно полишив Леві.
III
Зайшов місяць, і в нічній темряві розтала велетенська тінь од в’язниці. Ледь-ледь мерехтіли на небі зорі. Молода єврейка сиділа край вікна, її мертвотне обличчя зливалося з сірою масою гранітної стіни.
Аж ось під вікном спинився старий перехожий; у своєму багатому вбранні він мав ще дивовижніший вигляд, ніж раніше. З-під ярмулки, що вигиналась на голові, шарпалося за вітром довге сиве волосся.
Побачивши старого, єврейка засміялася.
— Ти вже добудував новий палац? — спитала вона. — З розкішними залами, червоним шовком на стінах і високими шестикутними дзеркалами, в яких мене буде видно голу від голови до п’ят… А що, хіба я не зможу ходити гола, з відкритим білосніжним тілом, по твоїх пурпурових залах? Хіба я не твоя снігова квітка, Штефане?
Вона просунула крізь грати тонку виснажену руку.
— Поглянь сюди, Штефане! Ти бачиш вождя єврейського народу. Ти приготував йому трон і скіпетр, аби він правив Ізраїлем, наче сам Самуїл?.. Але щось ти заслаб, любий мій друже, — сумно сказала єврейка, придивившись до людини під вікном пильніше. — І, здається, дуже постарів… Може, це тому, що ти справляєш піст? Прошу тебе, не справляй.