Джейсон нахилився вперед.
— Тобто ти цього не бачиш? — він указав уперед, але Лео нічого не побачив, окрім хмар та вогнів декількох міст, що сяяли в сутінках.
— Що? — запитав він.
— Оце... що б це не було, — сказав Джейсон. — У повітрі.
Лео озирнувся. Пайпер мала такий самий розгублений вигляд, як і він.
— Гаразд, — сказав Лео. — Можна конкретніше щодо того «що б це не було»?
— Наче слід від літака, — відповів Джейсон. — Окрім того, що воно сяє. Дуже мляве, але воно, безперечно, там є. Ми летіли за ним від Чикаго, тож я вирішив, що ти його бачиш.
Лео похитав головою.
— Можливо, Фестус його відчуває. Гадаєш, його Еол зробив?
— Ну, це чарівний вітряний слід, — сказав Джейсон. — Еол — вітряний бог. Гадаю, він знає, що в нас в’язні для нього. І вказує нам, куди летіти.
— Або це ще одна пастка, — промовила Пайпер.
Її тон занепокоїв Лео. Вона була не просто збентеженою. Вона здавалась пригніченою, навіть у відчаї, наче їх долю вже визначено і винна в цьому вона.
— Пайпс, усе гаразд? — запитав він.
— Не називай мене так.
— Добре, гаразд. Тобі завжди не подобаються імена, які я тобі вигадую. Але якщо твій тато в небезпеці і ми можемо допомогти...
Вона притулилась спиною до Джейсона і заплющила очі.
«Ну добре, — подумав Лео, — досить чіткий знак, що вона не хоче розмовляти».
Якийсь час вони пролетіли мовчки. Фестус начебто знав, куди летіти. Він тримався напрямку, обережно повертаючи на південний захід і, хотілося сподіватися, до фортеці Еола. Візит до ще одного вітряного бога, нова божевільна пригода — о, так. Лео не міг дочекатися.
У голові було занадто багато думок, щоб заснути, та, оскільки небезпека вже минула, його тіло вирішило інакше. Сил ні на що не залишилося. Від монотонного биття драконових крил важчали повіки. Він почав клювати носом.
— Подрімай трошки, — сказав Джейсон. — Усе гаразд. Передай мені віжки.
— Та пусте, зі мною все гаразд...
— Лео, ти не машина. До того ж тільки я бачу цей слід. Я подбаю про те, щоб ми не заблукали.
Очі Лео почали мимоволі заплющуватися.
— Ну добре. Можливо, лише...
Він не закінчив речення і звалився на теплу шию дракона.
Уві сні він почув уривчастий голос, наче зі зламаного радіо:
— Альо? Ця штука працює?
В очах прояснилось... начебто. Усе було туманним і сірим. Подекуди з’являлись смужки з інтерференцією. Він ще ніколи не бачив снів з поганим зв’язком.
Він, здавалось, знаходився в майстерні. Краєм ока він помітив циркулярні станки, металеві планки та клітки з інструментами. В одній зі стін весело палало горно.
Це не табірна кузня — занадто велика. Не «Бункер 9» — набагато тепліша і більш затишна, і, очевидно, не занедбана.
А потім Лео усвідомив, що щось перешкоджає його зору — щось величезне й волохате, і так близько, що йому довелося скосити очі, аби роздивитись. Виявилось, що це величезна потворна фізіономія.
— Матінко рідна! — вискнув він.
Пика посунулася назад і стала чіткішою. На Лео витріщався бородатий чолов’яга в замурзаному синьому робочому комбінезоні. Грубе обличчя вкривали рубці, наче його покусав бджолиний рій або проволочили по гравію. Можливо, і те, і те.
— Гм! — сказав чолов’яга. — Швидше батько, хлопче! Гадав, ти здатен відрізнити одне від другого.
Лео кліпнув.
— Гефест?
Уперше в житті опинившись у присутності батька, Лео мав би втратити дар мови, чи затремтіти від розчулення, чи ще щось таке. Однак після всього, через що він пройшов за останні декілька днів, після циклопів, чаклунки і обличчя в туалетному бруді усе, що відчув Лео, — це спалах люті.
— І от зараз ти вирішив з’явитися? — випалив він. — Після п’ятнадцяти років? Неймовірний з тебе батько, Хутроликий. І якого біса ти встромляєш свого потворного носа в мої сни?
Бог здійняв брову. У бороді спалахнула маленька іскра. А потім він закинув голову назад і голосно розсміявся, від чого на столі загуркотіли інструменти.
— Розмовляєш точнісінько як твоя мама, — сказав Гефест. — Я сумую за Есперансою.
— Вона вже сім років як померла, — голос Лео затремтів. — Хоча несхоже, щоб тобі було діло до цього.
— Але мені є діло, синку. До вас обох.
— Еге. От чому я ніколи тебе не бачив до сьогодні.
Бог видав лункий гортанний звук, але виглядав радше зніяковілим, ніж розлюченим. Він витяг крихітний моторчик із кишені та почав розгублено гратися з поршнями — точнісінько як робив Лео, коли хвилювався.
— Я невправний з дітьми, — зізнався бог. — Чи з людьми. Ну, з будь-якими органічними формами життя, якщо чесно. Я думав заговорити до тебе на похороні твоєї мами. І ще раз, коли ти був у п’ятому класі... той науковий проект, над яким ти працював, парове стріляюче курча. Вражаюче.