— Ти це бачив?
Гефест тицьнув на найближчий робочий стіл з блискучим бронзовим дзеркалом, де було туманне зображення Лео, який спав на спині дракона.
— Це що, я? — запитав Лео. — Ну... тобто я зараз, котрий бачить цей сон... у якому я дивлюсь, як бачу сон?
Гефест почухав бороду.
— Щось ти мене заплутав. Але так — це ти. Я завжди за тобою наглядаю, Лео. Але говорити з тобою, це, е-е... інше.
— Ти боїшся, — сказав Лео.
— Втулки та шестірні! — закричав бог. — Авжеж ні!
— Еге ж, ти боїшся. — Але злість Лео згаснула. Він роками думав, що скаже татові, якщо вони зустрінуться, — як влаштує йому прочуханку за те, що той уникав батьківських обов’язків. Та зараз, дивлячись на бронзове дзеркало, Лео уявив, як тато роками слідкував за його зростанням, навіть за його дурнуватими дослідами.
Можливо, Гефест і був козлом, однак Лео в якомусь сенсі розумів, що той відчуває. Лео знав, як це — тікати від людей, серед яких ти чужий. Знав, як це — ховатись у майстерні замість того, щоб мати справу з органічними формами життя.
— Отже, — буркнув Лео. — Ти спостерігаєш за всіма своїми дітьми? У таборі їх типу дванадцять. Як тобі взагалі... Та нехай. Не хочу знати.
Гефест, напевно, зашарівся, однак його обличчя було таким побитим, що важко було визначити емоції.
— Боги не такі, як смертні, хлопче! Ми здатні перебувати у багатьох місцях водночас — де б нас не закликали люди, де б не була потрібною сфера нашого впливу. Насправді наша сутність лише інколи цілком перебуває в одному місці — наша істинна форма. Вона небезпечна, достатньо могутня, щоб смертний помер від одного погляду. Отже, так... багато дітей. Додай до цього наші різні подоби, грецькі і римські. — Пальці бога застигли на його двигунчику. — Ну, словом, бути богом важко. І так, я намагаюсь наглядати за всіма моїми дітьми, але за тобою особливо.
Лео був майже певен, що Гефест щойно ледве не проговорився і не виказав щось важливе, але що саме, він гадки не мав.
— Чому ти зв’язався зі мною зараз? — запитав Лео. — Я гадав, що боги змовкли.
— Змовкли, — пробурчав Гефест. — Наказ Зевса дуже дивний, навіть для нього. Він заблокував усі видіння, сни і повідомлення через Іриду з Олімпу та до нього. Гермес розсиджується без діла і божеволіє від нудьги, бо не може доставляти пошту. На щастя, я залишив старе піратське обладнання.
Гефест погладив машину на столі. Це було якесь поєднання супутникової тарілки, шестициліндрового двигуна та кавоварки. Щоразу, коли Гефест торкався машини, сон Лео мерехтів і змінював колір.
— Користувався ним під час Холодної війни, — з любов'ю промовив бог. — Бéзкoштoвнe радіо «Гефест». Оце були часи. Головним чином я тримаю його для кабельного телебачення або для створення вірусних відео- роликів...
— Вірусних відеороликів?
— Але зараз воно знову стало в пригоді. Якщо Зевс дізнається, що я з тобою зв’язувався, мені несолодко прийдеться.
— Чому Зевс поводиться, як козел?
— Гм. Його в цьому не перевершити, хлопче. — Гефест називав його сухо «хлопцем» так, наче Лео був якоюсь набридливою деталлю — додатковою шайбою, можливо, у якої не було чіткого призначення, але Гефест не хотів її викидати через страх, що колись вона йому знадобиться.
Не дуже це зігрівало серце. Однак Лео непевен був, що хоче, щоб його називали «сином». Бо й він не був готовий називати цього великого дивакуватого чолов’ягу «татом».
— Гадаю, це друга Війна Титанів, — промовив Гефест. — Вона вивела Зевса з рівноваги. Ми, боги, були... ну, присоромлені. Не думаю, що можна ще якось це описати.
— Але ж ви перемогли, — сказав Лео.
Бог зітхнув.
— Ми перемогли тому, що напівбоги з... — він знову завагався, наче ледве щось зайве не бовкнув, — з Табору напівкровок узяли все на себе. Ми перемогли, тому що наші діти бились замість нас у наших битвах і виявились розумнішими за нас. Якщо б ми поклались на Зевсів план, то всі провалилися б у Тартар битися із штормовим велетнем Тифоном, а Кронос би переміг. І так кепсько, що смертні виграли війну за нас, а ще цей малий вискочка, Персі Джексон...
— Хлопець, який зник.
— Гм. Так. Він. Йому достало зухвальства відмовитись від безсмертя і сказати нам, щоб ми приділяли більше уваги своїм дітям. Гм, без образ.
— Ох, які образи? Будь ласка, продовжуй мною нехтувати.
— Дуже розуміюче з твого боку... — Гефест насупився, а потім стомлена зітхнув. — Це був сарказм, так? У машин зазвичай не буває сарказму. Та, як я казав, боги почувались присоромленими. Присоромленими смертними. Спочатку, авжеж, ми були вдячні. Але за декілька місяців ці почуття згасли. Ми боги все ж таки. Нами мають захоплюватися. Нас мають поважати. Перед нами схилятися.