Мідас розсміявся.
— Дорогенька, дай-но подивитись на твій рюкзак, на хвилинку. Кидай його сюди!
Пайпер завагалась, але ображати царя не хотіла. Вона виклала все з рюкзака і кинула його Мідасу. Щойно той схопив його, рюкзак засяяв золотом, що, наче іній поширилося тканиною. Він, здавалось, залишився гнучким і м’яким, однак, безперечно, став золотим. Цар кинув його назад.
— Як бачите, я все ще можу перетворювати будь-що на золото, — сказав Мідас. — А ще цей рюкзак тепер чарівний. Ну ж бо... покладіть туди своїх маленьких грозових духів.
— Серйозно? — Лео несподівано зацікавився. Він відібрав у Пайпер рюкзак і підніс його до клітки. Тільки-но він відкрив рюкзак, вітри заворушились і заперечливо завили. Поперечки клітки затремтіли. Дверцята відчинилися навстіж, духів засмоктало просто в рюкзак. Лео закрив його і посміхнувся.
— Мушу визнати. Було круто.
— Бачите? — сказав Мідас. — Мій золотий дотик — прокляття? Благаю! Я не засвоїв жодного уроку, а життя це не якась там історія, дівчинко. І, якщо чесно, моя дочка Зоі статуєю подобалася мені набагато більше.
— Гарна була, — сказав Літ.
— Саме так! Тож я знову зробив її золотою. — Мідас тицьнув пальцем. Там у куті стояла золота статуя дівчини з ошелешеним виразом обличчя, наче вона кричала: «Татку!»
— Це жахливо! — промовила Пайпер.
— Дурниці. Вона не зважає. До того ж, коли б я засвоїв урок, мав би я оце?
Мідас стягнув свій величезний ковпак. Джейсон не міг визначитись, смішно йому чи огидно. З-під сивого волосся Мідаса стирчали довгі волохаті сірі вуха — наче у Багза Банні, тільки от вони були не кролячими. Це були ослячі вуха.
— Овва, — промовив Лео. — Не потрібно було мені це бачити.
— Жахливі, еге ж? — зітхнув Мідас. — За декілька років після випадку із золотим дотиком я судив музичне змагання між Аполлоном та Паном і оголосив Пана переможцем. Аполлон, цей скиглій і невдаха, сказав, що в мене, певно, віслячі вуха. Такою була моя винагорода за чесність. Я намагався тримати ці вуха в таємниці. Про них знав лише мій перукар, але він не втримався і все розповів усім. — Мідас вказав на ще одну золоту статую — лисого чоловіка в тозі з ножицями в руках. — Це він. Більше він нікому не розголосить чужих таємниць.
Цар посміхнувся. Раптом він уже не здавався Джейсону невинним старим у халаті. Його очі весело блищали — це був погляд божевільного, який знав, що він божевільний, приймав це і навіть насолоджувався цим.
— Так, золото можна використовувати з різною метою. Гадаю, тому мене повернули, еге ж, Літе? Щоб фінансувати нашу покровительку?
Літ кивнув.
— Через це, і через мій меч.
Джейсон глянув на друзів. Раптом повітря в кімнаті наче охололо..
— Тож у вас є покровителька, — сказав Джейсон. — Ви служите велетням.
Цар Мідас зневажливо змахнув рукою.
— Ну, мені, авжеж, особисто немає діла до велетнів. Але навіть надприродному війську потрібно платити. Я у великому боргу перед своєю покровителькою. Я намагався це пояснити попередній групі, що сюди проникла, але вони виявились дуже недружелюбними. Цілковито відмовлялися співпрацювати.
Джейсон сунув руку в кишеню і дістав свою золоту монету.
— Попередня група?
— Мисливиці, — буркнув Літ. — Бісові дівчиська Артеміди.
Джейсон відчув, як по спині пройшлась електрична іскра — у прямому сенсі іскра. Він відчув горілий запах, наче щойно розплавив кілька пружин у дивані.
Його сестра була тут.
— Коли? — випалив він. — Що сталося?
Літ знизав плечима.
— Кілька днів тому. Мені не пощастило їх убити, на жаль. Вони шукали якихось лихих вовків чи щось таке. Казали, що йдуть по сліду, який веде на захід. Зниклий напівбог... не можу пригадати.
«Персі Джексон», — подумав Джейсон. Аннабет згадувала, що мисливиці його шукають. І уві сні про зруйнований будинок серед секвой він чув, як вили ворожі вовки. Гера назвала їх своїми наглядачами. Усе це мусило бути якось пов’язано.
Мідас почухав свої ослячі вуха.
— Дуже неприємні юні панночки ці мисливиці, — пригадав він. — Цілковито відмовлялись перетворюватися на золото. Більшу частину он тієї захисної системи на подвір’ї я встановив, щоб запобігти подібним випадкам. Я не маю часу на несерйозних вкладників.
Джейсон обережно підвівся і глянув на друзів. Вони зрозуміли натяк.
— Що ж, — промовила Пайпер із силуваною усмішкою. — Добре погостили. Та час повертатися до буденного життя. Дякую за золотий рюкзак.
— Ох, але ви не можете піти! — сказав Мідас. — Я знаю, що ви не серйозні вкладники, але то пусте! Я мушу оновити свою колекцію.