— Не зважай на Лео. Він просто намагається, ну... позбутися напруження. Але Таліє... що трапилося з нашою родиною? Хто сказав тобі, що я мертвий?
Талія посмикала срібний браслет на зап’ястку. У світлі вогню, у своєму зимовому камуфляжі вона виглядала ледве не як снігова царівна Хіона — точнісінько така ж холодна та прекрасна.
— Ти щось пам’ятаєш? — запитала вона.
Джейсон похитав головою.
— Я прокинувся три дні тому в автобусі разом з Лео та Пайпер.
— У чому ми не винні, — поспішно додав Лео. — Гера вкрала його спогади.
Обличчя Талії напружилося.
— Гера? Звідки ти це знаєш?
Джейсон розповів їй про їхнє завдання: про пророцтво в таборі, про ув’язнення Гери, про захоплення тата Пайпер велетнем і що в них залишилося часу до зимового сонцестояння. Лео втручався, щоб додати найважливіше: як він полагодив дракона, як жбурляв вогняні шари і як приготував відмінні тако.
Талія вміла слухати. Її, здавалось, ніщо не дивувало: чудовиська, пророцтва, відродження мертвих. Та коли Джейсон згадав царя Мідаса, вона лайнулася давньогрецькою.
— Я знала, що слід було спалити той маєток, — сказала вона. — Цей чоловік був небезпечним. Але ми так захопилися переслідуванням Лікаона... що ж, я рада, що ви втекли. То Гера... вона приховувала тебе всі ці роки?
— Не знаю. — Джейсон дістав світлину з кишені. — Вона залишила мені рівно стільки пам’яті, щоб я міг упізнати тебе.
Талія глянула на світлину, і її вираз пом’якшав.
— Забула про це. Я залишила її в Першому Будиночку, так?
Джейсон кивнув.
— Гадаю, Гера хотіла, щоб ми зустрілися. Коли ми приземлились тут, у цій печері... мені здалося, що вона важлива. Наче я знав, що ти десь поряд. Хіба це не шаленство?
— Пусте, — запевнив його Лео. — Нам, безперечно, судилося зустріти твою привабливу сестру.
Талія його проігнорувала. Мабуть, не хотіла видавати, наскільки Лео її вразив.
— Джейсоне, — промовила вона, — коли маєш справу з богами, не буває нічого занадто шаленого. Але тобі не варто довіряти Гері, особливо зважаючи на те, що ми — діти Зевса. Вона ненавидить усіх дітей Зевса.
— Але вона сказала щось про те, що Зевс віддав їй моє життя на знак примирення. У цьому є якийсь сенс?
Обличчя Талії втратило колір.
— О, боги. Мати не... Ти не пам’ятаєш... Ні, авжеж, не пам’ятаєш.
— Що? — запитав Джейсон.
Риси обличчя Талії наче постарішали у світлі вогню, ніби її безсмертя дало тріщину.
— Джейсоне... не знаю, як про це казати. Наша мама була не цілком врівноваженою. Вона привернула увагу Зевса, тому що була актрисою, і вона була вродливою, але слава її зламала. Вона пиячила, робила дурнуваті витівки, потрапляла до жовтої преси. Їй завжди було недостатньо уваги. Навіть до того, як ти народився, ми весь час сварились. Вона... вона знала, що тато — Зевс, і, гадаю, це було для неї занадто. Найбільше досягнення в житті — привернути увагу володаря небес. Тому змиритися з тим, що він пішов, мати не змогла. З богами завжди так... ну... вони не залишаються надовго.
Лео пригадав маму, як вона запевняла його знову й знову, що колись тато повернеться. Але вона ніколи не шаленіла через це. Наче й сама не хотіла, щоб Гефест був поряд — тільки щоб Лео міг познайомитися з батьком. Їй доводилось працювати на безперспективній роботі, мешкати в крихітній квартирі, вона ніколи не мала достатньо грошей — і, здавалось, не переймалася цим. Поки Лео з нею, завжди говорила вона, усе буде гаразд.
Він спостерігав за обличчям Джейсона — той виглядав дедалі більше пригніченим, поки Талія описувала їх маму, — і вперше за весь час він відчув, що не заздрить другу. Лео, можливо, і втратив маму. Можливо, і пережив важкі часи. Та принаймні він пам’ятав її. Він раптом усвідомив, що вистукує на коліні повідомлення азбукою Морзе: «Люблю тебе». Йому було шкода Джейсона через те, що у того немає отаких спогадів — немає взагалі нічого, що можна пригадати в скрутну хвилину.
— То... — Джейсон, здавалося, не міг поставити запитання.
— Джейсоне, у тебе є друзі, — сказав йому Лео. — А тепер і сестра. Ти не сам.
Талія простягнула руку до Джейсона, і він її узяв.
— Коли мені виповнилося приблизно сім, — промовила вона, — Зевс знову почав навіщати маму. Гадаю, він шкодував, що зруйнував її життя, і, здавалося, якось змінився. Трохи старіший і суворіший, уважніший до мене. На деякий час мамі стало краще. Вона любила, коли Зевс був поряд, приносив їй подарунки, змушував небо гриміти. Вона завжди хотіла більше уваги. У той рік народився ти. Мама... ну, я ніколи не ладнала з нею, але ти дав мені привід залишитися. Ти був таким чарівним. До того ж я не вірила, що мама зможе доглядати за тобою. Авжеж, зрештою Зевс припинив навідуватися. Мабуть, не міг більше витримувати маминих істерик — вона весь час набридала йому з тим, щоб він відвів її до Олімпу, або зробив безсмертною, або вічно прекрасною. Коли він остаточно пішов, мама почала ставати дедалі неврівноваженішою. Приблизно в той час на мене почали нападати чудовиська. Мама звинувачувала Геру. Вона стверджувала, що богиня приходила і по тебе... що Гера ледве стерпіла моє народження, адже дві дитини-напівбоги з однієї родини — занадто серйозна образа. Мама навіть казала, що не хотіла називати тебе Джейсоном, але Зевс наполіг — щоб потішити Геру, тому що богині подобалось це ім’я. Я гадки не мала, у що вірити.