— Як ся маєш, старий?
Джейсонів вираз обличчя був кращою відповіддю: «Недобре».
— Талія так спокійно все сприймає, — сказав Джейсон. — Наче нема нічого особливого в тому, що я з’явився. Не знаю, на що сподівався, і все ж... несхожа вона на мене. Вона здається такою стриманою.
— Агов, вона змирилася з втратою пам’яті, — відповів Лео. — До того ж вона мала більше часу, щоб звикнутись із життям напівбога. Б’єшся з чудовиськами, розмовляєш з богами деякий час — і, мабуть, звикаєш до несподіванок.
— Можливо. Я просто хочу зрозуміти, що сталося, коли мені виповнилося два роки, чому мама полишила мене. Талія втекла через мене.
— Ну, що б не сталося, ти в цьому не винний. І твоя сестра досить прикольна. Вона багато в чому схожа на тебе.
Джейсон відповів на це мовчанням. Чи сказав він те, що було треба, запитав себе Лео. Він хотів, щоб Джейсону стало краще, але це було далеко поза його зоною комфорту.
Якби ж він міг сунути руку у свій пояс і дістати гайковий ключ, щоб полагодити пам’ять Джейсона, можливо, маленький молоточок — стукнути в місце, що заїло, і змусити все працювати правильно. Так було б набагато легше, ніж намагатись усе обговорити. «Невправний з органічними формами життя». Дякую за ці спадкові властивості, татку.
Він так загубився у своїх думках, що не побачив, як мисливиці зупинились. Він врізався в Талію і ледве не скинув їх обох з гори. На щастя, мисливиця була спритною. Вона утримала їх обох на ногах, а потім вказала на вгору.
— Це, — Лео задихався, — дійсно велика скеля.
Вони стояли біля верхів’я піка Пайкс. Світ унизу ховався під хмарами. Повітря було таким розрідженим, що Лео ледве міг дихати. Настала ніч, але сяяв повний місяць, і зірки були неймовірними. На північ і на південь простягалися вершини інших гір. Вони здіймались над хмарами, наче острови... або зуби.
Та справжнє видовище було вгорі. Приблизно у двох милях від них, у небі, ширяв масивний плавучий острів із блискучого пурпурового каміння. Було важко робити висновки про його розміри, та Лео подумав, що той принаймні такої самої ширини, що і футбольний стадіон, і рівно настільки високий. Боки були вкриті скелями і пронизані печерами, а час від часу вилітав порив вітру зі звуком, схожим на орган. На вершині скелі кільцем стояли мідні стіни, утворюючи щось на кшталт фортеці.
Єдиним, що з’єднувало пік Пайкс з плавучим островом, був вузький міст із криги, що сяяв під місячним світлом.
А потім Лео усвідомив, що міст був не зовсім крижаним, тому що не був твердим. Коли вітри змінювали напрямок, міст зміївся — робився нечітким і тоншав, а у деяких місцях навіть розпадався на пунктирну лінію, схожу на інверсійний слід літака.
— Ми ж насправді не будемо по цьому переходити? — промовив Лео.
Талія знизала плечима.
— Мушу визнати, я не прихильниця висоти. Але, якщо ви хочете дістатись фортеці Еола, це єдиний шлях.
— Фортеця завжди звисає там? — запитала Пайпер. — Як люди її не помічають над вершиною піка Пайкс?
— Туман, — відповіла Талія. — І все ж смертні часом її помічають. У деякі дні пік Пайкс виглядає пурпуровим. Люди кажуть, що це витівка світла, але насправді це колір палацу Еола, що відбивається від поверхні гори.
— Він величезний, — промовив Джейсон.
Талія розсміялась.
— Тобі слід побачити Олімп, братику.
— Ти серйозно? Ти бувала там?
Талія скривилася, наче це був неприємний спогад.
— Нам слід іти двома групами. Міст ламкий.
— Це підбадьорює, — сказав Лео. — Джейсоне, хіба ти не можеш просто полетіти туди?
Талія розсміялась. А потім начебто зрозуміла, що запитання Лео не було жартом.
— Стривайте... Джейсоне, ти вмієш літати?
Джейсон втупив очі в плавучу фортецю.
— Ну, начебто. Радше керую вітрами. Але вітри тут такі сильні, що я непевен, що хочу пробувати. Таліє, ти хочеш сказати... ти не вмієш літати?
Якусь мить Талія здавалась по-справжньому наляканою. Але потім вона опанувала себе. Лео зрозумів, що вона боїться висоти значно більше, ніж виказує це.
— Чесно кажучи, — промовила вона, — я ніколи не намагалася. Мабуть, краще йти по мосту.
Тренер Хедж постукав копитом по крижаній поверхні, а потім скакнув на міст. На диво, той втримав таку вагу.
— Легко! Я піду першим. Пайпер, ходімо, дівчинко! Я тобі допоможу.
— Та ні, усе гаразд, — почала було Пайпер, але тренер схопив її руку і поволочив по мосту.
Вони пройшли півшляху, міст начебто тримався так само добре.
Талія повернулась до своєї приятельки-мисливиці.
— Фібі, я незабаром повернусь. Іди знайди інших. Скажи, що я вже йду.