Ротонда стояла в центрі кола площею в чверть милі. Сад був приголомшливим, а разом із тим — жахаючим. Він поділявся на чотири секції, схожі на шматки піци, кожна з яких уособлювала пору року.
У секції праворуч була крижана пустеля з голими деревами і замерзлим озером. З подувом вітру ландшафтом котилися сніговики, і Джейсон не міг зрозуміти: декорації це чи живі істоти.
Ліворуч був осінній парк із золотистими і червоними деревами. Купи листя складалися вітром у візерунки — богів, людей, тварин, що носились одне за одним, перш ніж знову розлетітися на листя.
Вдалині за ротондою Джейсон побачив ще дві ділянки. Одна виглядала наче зелене пасовище з вівцями, утвореними з хмар. Остання була пустелею, на піску якої перекотиполя вишкрябували дивні візерунки: грецькі літери, веселі обличчя і велетенську рекламу: «Дивіться Еола щоночі!»
— По секції для кожного з чотирьох вітряних богів, — припустив Джейсон. — Чотири головні напрямки.
— Я у захваті від цього пасовища. — Тренер Хедж облизав губи. — Ви, хлоп’ята, не зважайте...
— Продовжуйте, — сказав Джейсон. Він узагалі-то був радий відіслати сатира. Заробити прихильність Еола буде важко навіть без тренера Хеджа, який розмахує палицею і горланить: «Помри!»
Сатир побіг нападати на весну, а Джейсон, Лео і Пайпер пішли до сходів палацу. Вони пройшли крізь парадні двері в білий мармуровий вестибюль, прикрашений пурпуровими прапорами, які сповіщали: «Олімпійський канал погоди», а на деяких було написано просто «ОП!».
— Вітаю! — До них підлетіла жіночка. Буквально підлетіла. Вона була по-ельфійськи приваблива, схожа на духів природи в Таборі напівкровок — мініатюрна, з маленькими гострими вухами й обличчям невизначеного віку, якому могло бути як шістнадцять, так і тридцять років. Карі очі бадьоро мерехтіли. І хоча тут не було вітру, її волосся повільно майоріло, наче в рекламі шампуню. Біла сукня роздувалася, наче парашут. Джейсон не міг визначити, чи є в неї ноги, але якщо були, то вони не торкалися підлоги. У руці вона тримала білий планшет.
— Ви від володаря Зевса? — запитала вона. — Ми на вас чекали.
Джейсон хотів було відповісти, та думати тверезо було трошки важко після усвідомлення того, що жінка — прозора. Її постать ставала то більш, то менш чіткою, наче складалась із туману.
— Ви привид? — запитав він.
Миттю він зрозумів, що образив її. Усмішка зникла, і жінка надула губи.
— Я — аура, пане. Вітряна німфа, як можна було здогадатися, виходячи з того, що я працюю на володаря вітрів. Мене звуть Меллі. У нас тут немає привидів.
Пайпер поспішила на допомогу.
— Так, авжеж, немає! Мій друг просто прийняв вас за Єлену Троянську, найпрекраснішу смертну всіх часів. Тут легко помилитися.
Овва, це було майстерно. Комплімент здавався трохи надмірним, однак аура Меллі зашарілася.
— Ох... ну, коли так... То ви від Зевса?
— Е... — промовив Джейсон. — Я — син Зевса, так.
— Чудово! Прошу, сюди.
Вона провела їх крізь кілька дверей з підвищеним захистом у ще один вестибюль, переглядаючи щось на планшеті під час польоту. Вона не дивилась, куди йде, та, вочевидь, це не мало значення, тому що вона легко пройшла прямісінько крізь мармурову колону.
— Зараз не так багато глядачів, і це добре, — задумливо промовила вона. — Я можу вас записати точнісінько перед ефіром об одинадцятій дванадцять.
— Е, гаразд, — сказав Джейсон.
Вестибюль був досить дивним місцем. Усюди гасали вітри, від чого Джейсону здавалось, що він продирається крізь невидимий натовп. Двері самі собою відчинялись і грюкали.
Те, що Джейсон усе ж таки міг розгледіти, було не менш чудернацьким. Кімнатою носились паперові літаки всіх можливих розмірів і форм, а вітряні німфи, аури, час від часу хапали їх, розправляли й читали, після чого жбурляли назад у повітря, де ті самі собою складалися і продовжували літати.
Повз них промайнуло якесь потворне створіння. Воно виглядало наче суміш бабусі та курчати на стероїдах. У нього було зморшкувате обличчя, чорне, скріплене сіточкою волосся, пухке й пір’ясте тіло і пазурі на ногах. Дивовижно, що воно взагалі могло літати. Жінка-курка ширяла всюди і врізалась у речі, наче повітряна куля на параді.
— Це не аура? — запитав Джейсон Меллі, коли створіння, хитаючись, минуло повз них.
Меллі розсміялась.
— Авжеж ні, це гарпія. Наші... потворні зведені сестри, можна так сказати. Хіба у вас немає гарпій на Олімпі? Вони — духи буйних вітрів, на відміну від нас, аур. Серед нас тільки лагідні вітерці.
Вона кліпнула очима до Джейсона.