— Падаю! — Лео схопився за стіл. — Ні ... не падаю. Де ми?
Джейсон кліпнув очима, намагаючись збагнути, що відбувається. Він втупив очі на Пайпер і видав такий звук, наче захлинувся.
— У що ти вдягнена?
Пайпер, певно, зашарілась. Вона була вдягнена в бірюзову сукню, яку бачила уві сні, чорні легінси і чорні шкіряні черевики. На руці був її улюблений браслет з підвісками, хоч вона і залишила його вдома в Лос-Анджелесі, а на плечах — лижна куртка, яку подарував тато. І все це дивним чином чудово пасувало одне до одного. Вона дістала Катоптріс: судячи з відображення в лезі, над її волоссям теж хтось попрацював.
— Це нічого. Це моя... — вона пригадала застереження Афродіти не згадувати, що вони говорили. — Це нічого.
Лео посміхнувся.
— Афродіта нападає знову, га? Ти будеш найкраще вдягненим воїном у місті, королево краси.
— Агов, Лео. — Джейсон підштовхнув його ліктем. — Ти на себе давно дивився?
— Що? Ох...
Кожному з них наче створили новий імідж. На Лео були штани в тонку смужку, чорні шкіряні туфлі, біла сорочка без комірців, підтяжки, пояс для інструментів, сонцезахисні окуляри від «Рей-Бен» та м’який капелюх із загнутими догори краями.
— Боже, Лео. — Пайпер намагалася не сміятись. — Здається, мій тато одягався так само на останню прем’єру, тільки без пояса.
— Агов, замовкни!
— Як на мене, він виглядає чудово, — сказав тренер Хедж. — Та я, авжеж, виглядаю краще.
Сатир був жахом у пастельних тонах. Афродіта обдарувала його ясно-жовтим мішкуватим костюмом 40-х років і двокольоровими туфлями, пристосованими для копит. Ще на ньому були крисатий капелюх, підібраний під колір костюма, рожева сорочка, ясно-блакитна краватка і синя гвоздика в лацкані, яку він понюхав, а потім з’їв.
— Ну, — сказав Джейсон, — принаймні мене твоя мама оминула.
Пайпер знала, що це зовсім не так. Коли вона глянула на нього, її серце тихенько відбило чечітку. Джейсон був одягнений просто: у джинси і чисту пурпурову футболку, схожу на ту, що була на ньому у Великому каньйоні. А його очі кольору неба.... Натяк Афродіти був ясним: «Цьому не потрібні вдосконалення».
І Пайпер була згодна.
— Що б не було, — ніяковіючи промовила вона, — як ми тут опинились?
— О, це, напевно, Меллі, — сказав Хедж, щасливо жуючи гвоздику. — Гадаю, ті вітри шпурнули нас ледве не крізь усю країну. Нас би розчавило при зіткненні, та останній подарунок Меллі — чудовий ніжний бриз — пом’якшив удар.
— І через нас її звільнили, — промовив Лео. — Отакої, ми суцільна халепа.
— Ой, та з нею все буде добре, — відповів Хедж. — До того ж вона не здатна була переді мною встояти. Я, бачте, так впливаю на німф. Я відправлю їй повідомлення, коли із завданням буде скінчено, і разом ми щось вигадаємо. Мені здається, що це та сама аура, з якою я міг би осісти і виростити юрбу козенят.
— Мене зараз знудить, — промовила Пайпер. — Хтось ще бажає кави?
— Кава! — посмішку Хеджа вкривали сині плями від квітки. — Обожнюю каву!
— Е-е, — сказав Джейсон, — але ж — гроші? Наші рюкзаки?
Пайпер глянула вниз. Їхні рюкзаки лежали біля ніг, і всі речі, здавалось, були на місці. Вона сунула руку в кишеню куртки і намацала дві неочікувані речі. Одна з них була пачкою готівки. Інша — скляною пляшечкою — зіллям амнезії. Пляшечку вона залишила в кишені, а гроші дістала.
Лео присвиснув.
— О, кишенькові гроші? Пайпер, твоя мама просто надзвичайна!
— Офіціантко! — покликав Хедж. — Шість подвійних еспресо і будь-що, що замовлять ці діти. Запишіть усе на рахунок цієї дівчини.
На те щоб з’ясувати, де вони перебувають, пішло небагато часу. На меню було написано «Кав’ярня “Вогник”, Волнат-Крік, Каліфорнія». А від офіціантки вони дізнались, що була дев’ята ранку двадцять першого грудня, дня зимового сонцестояння, а отже, залишилося три години до кінцевого терміну Енцелада.
Шукати гору Діабло теж не було потреби. Вона виднілася за небокраєм, точнісінько в кінці вулиці. Після Скелястих гір вона вже здавалась не дуже великою. На ній не було снігу, а всю її вкривали сіро-зелені дерева. Складалось враження цілковито мирного місця. Та Пайпер знала, що розмір гір оманливий. Зблизька вона майже напевно значно більша. Оманливим був і зовнішній вигляд. От вона знову в Каліфорнії, начебто вдома, де сонячне небо, тепла погода, безтурботні люди, кава і тарілка булочок з шоколадною стружкою. А лише за декілька миль звідси, десь на спокійній горі, могутній і лихий велетень збирається з’їсти на обід її батька.
Лео дістав щось із кишені — старий малюнок крейдою, який йому дав Еол. Афродіта, певно, вирішила, що він важливий, якщо чарівним чином перенесла його в новий одяг.