Автомобіль кренився і скрипів, поки вони піднімались угору, а на півшляху виявилось, що будиночок лісничого зачинений і дорогу перекриває ланцюг.
— Далі відвезти не можу, — сказав таксист. — Вам точно туди потрібно? Шлях назад буде довгим, і моя машина дивно поводиться. Я не зможу на вас чекати.
— Точно.
Лео вийшов першим. Він мав погане передчуття щодо поведінки авто, і коли подивився вниз, зрозумів, що не помилявся. Колеса тонули в дорозі, наче вона була з сипучого піску. Не занадто глибоко, але достатньо, щоб водій запідозрив проблеми з трансмісією або ведучим мостом. Та Лео знав, що річ в іншому.
Дорога була з щільного ґрунту. Не було жодного приводу їй ставати м’якою, але туфлі Лео вже починали тонути. Гея влаштовувала їм перешкоди.
Поки друзі виходили, Лео заплатив таксисту. Він розщедрився — а чому б у біса ні? Усе одно гроші Афродіти. До того ж він передчував, що, можливо, ніколи не повернеться із цієї гори.
— Решти не потрібно, — сказав він. — І їдьте звідси. Швидко.
Водій не став сперечатися. Незабаром від нього залишився тільки слід пилу.
Вид з гори був приголомшливим. Околиці гори Ді- абло являли собою мозаїку містечок — сітку облямованих деревами вулиць, гарних передмість для середнього класу, крамниць і шкіл. Усі ці звичайні люди, які живуть звичайним життям, — те, чого Лео ніколи не знав.
— Це Конкорд, — сказав Джейсон, вказавши на північ. — Під нами Волнат-Крік. На півдні, за он тими пагорбами, Денвіль. А в цьому напрямку... — Він вказав на захід, де пасма золотистих пагорбів, наче всередині чаші, утримували шар туману. — Це Берклі-Хіллс. Іст- Бей. А далі Сан-Франциско.
— Джейсоне? — Пайпер торкнулася його руки. — Ти щось пригадав? Ти бував тут?
— Так... ні. — Він з болем подивився на неї. — Це просто здається важливим.
— Це земля титанів. — Тренер Хедж кивнув у західний бік. — Лихе місце, Джейсоне. Повір мені, краще не підходити до Сан-Франциско ближче, ніж ми зараз.
Та Джейсон дивився у напрямку туманної чаші з такою тугою, що Лео стало ніяково. Чому Джейсон відчуває такий зв’язок із цим місцем — місцем, яке Хедж назвав лихим, повним темного чаклунства і давніх ворогів? Що, коли Джейсон звідти? Усі не припиняли натякати, що Джейсон — ворог, що його прибуття до Табору напівкровок — небезпечна помилка.
«Ні, — подумав Лео. — Нісенітниці». Джейсон їхній друг.
Лео постарався поворухнути ногою, але підбори вже повністю потонули в бруді.
— Агов, народе, — сказав він. — Ходімо вже.
Решта помітила проблему.
— Тут Гея сильніша, — буркнув Хедж. Він скинув туфлі з копит і передав їх Лео. — Притримай їх для мене, Вальдес! Вони мені до вподоби.
Лео фиркнув.
— Так, пане тренере. Бажаєте, щоб їх відполірували?
— Оце командний дух, Вальдес, — схвально кивнув Хедж. — Та спершу нам краще видертись нагору, поки можемо.
— Звідки нам знати, де велетень? — запитала Пайпер.
Джейсон вказав у напрямку вершини. Над нею здіймався стовп диму. Здалеку Лео прийняв його за хмару, але це було не так. Щось горіло.
— Де дим, там і вогонь, — сказав Джейсон. — Нам краще поквапитись.
У «Школі дикунів» Лео брали на декілька примусових походів. Він уважав, що в чудовій фізичній формі. Та видиратись на гору, коли земля намагається поглинути ноги, — усе одно що тренуватися на біговій доріжці із липкої стрічки для мух.
Вітер був різким та пронизливим, однак не минуло й години, а Лео вже закотив рукави сорочки. Хотів би він, щоб Афродіта дала йому спортивні шорти і більш зручні черевики, однак він був вдячний за капелюх, що захищав очі від сонця. Він сунув руки в пояс з інструментами і почав викликати приладдя — шестерні, крихітний ключ, декілька бронзових планок. Він ішов і майстрував, не дуже над цим замислюючись, просто крутив деталі в руках.
Поки вони дійшли до гребня гори, Лео перетворився на наймоднішого спітнілого і брудного героя всіх часів. Його руки були в мастилі.
Маленька річ, яку він змайстрував, була чимось на кшталт заводної іграшки — з тих, що деренчать і ходять по столу. Він не знав, яка з неї може бути користь, і все ж сунув у кишеню пояса.
Він скучив за своєю армійською курткою з усіма її кишенями. Але ще більше скучив за Фестусом. Саме в цю мить йому б став у пригоді вогнедишний бронзовий дракон. Та Лео розумів, що Фестус ніколи не повернеться — принаймні не в старому вигляді.
Він поплескав по папірцю в кишені — малюнок крейдою, який він зробив за столиком для пікніків під пекановим деревом, коли йому було п’ять років. Він пригадав, як співала тія Калліда, поки він малював, і як він засмутився, коли вітер вихопив малюнок з рук. «Ще не час, маленький герою, — сказала йому тія Калліда. — Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож урешті себе виправдає»: