Він повернувся до Лео.
— Гадаєш, зможеш керувати цією штукою?
— Е-е... — вираз Лео не дуже втішав Пайпер. Але потім він поклав руку на бік гелікоптера і сильно зосередився, наче прислухався до машини.
— «Белл-412ХР», багатоцільовий гелікоптер, — промовив Лео. — Композитний чотирилопасний несучий гвинт, швидкість крейсерського польоту — двадцять дві морські милі, практична стеля — двадцять тисяч футів. Бак майже повний. Авжеж, я можу цим керувати.
Пайпер знову всміхнулась до пілотесси.
— Ви ж не заперечуєте, якщо неповнолітній юнак без ліцензії позичить у вас гелікоптер, еге ж? Ми повернемо його.
— Я... — Пілотесса ледве не вдавилася словами, однак вимовила: — Ні, я не заперечую.
Лео ошкірився.
— Застрибуй, малечо! Дядечко Лео відвезе вас на прогулянку.
XLVII ЛЕО
Керувати гелікоптером? Авжеж, чому б ні? Цього тижня Лео робив і божевільніші речі.
Коли вони летіли над містом Річмонд, сонце почало сідати. Лео не вірилось, що день минув так швидко. Він знов упевнився, що ніщо не змушує час летіти швидше за синдром порушення уваги і хорошу бійку на смерть.
Пілотуючи гелікоптер, він то почувався впевнено, то панікував. Якщо він про це не думав, то виявлялося, що він мимоволі смикає правильні перемикачі, слідкує за висотоміром, повільно тягне за ручку управління і летить прямо. Якщо він дозволяв собі думати, що робить, то починав панікувати. Він уявляв тітку Розу, що горланить на нього іспанською, мовляв, що він малолітній псих, який зараз розіб’ється і згорить. Частково він припускав, що вона має рацію.
— Усе гаразд? — запитала Пайпер з місця другого пілота. Вона здавалась більш знервованою, ніж Лео, тож він зробив натягнуто-хоробрий вираз обличчя.
— Краще й бути не може, — сказав він. — То що це за «Будинок Вовка»?
Джейсон нахилився між двох сидінь.
— Занедбаний маєток у долині Сонома. Його збудував напівбог — Джек Лондон.
Лео не міг визначити це ім’я.
— Актор?
— Письменник, — сказала Пайпер. — Усілякі пригоди, так? «Поклик предків»? «Біле ікло»?
— Еге, — відповів Джейсон. — Він був сином Меркурія... тобто Гермеса. Шукач пригод, подорожував світом. Деякий час навіть був волоцюгою. А потім заробив статок письменництвом. Придбав велике ранчо в провінції та вирішив побудувати величезний маєток — «Будинок Вовка».
— Названий так, тому що він писав про вовків? — припустив Лео.
— Частково, — відповів Джейсон. — Але місцеперебування і причина, чому він писав про вовків, — прозорий натяк на його особистий досвід. В історії його життя багато невідомого — як він народився, ким був його батько, чому він так багато мандрував — речі, які можна пояснити тільки якщо знаєш, що він був напівбогом.
Під ними промайнула затока, а гелікоптер полетів далі на північ. Попереду, скільки сягало око, тягнулись жовті пагорби.
— То Джек Лондон ходив у Табір напівкровок, — припустив Лео.
— Ні, — сказав Джейсон. — Ні, не ходив.
— Друзяко, у мене дах їде від твоїх таємничих балачок. Ти пам’ятаєш своє минуле чи ні?
— Частинами, — відповів Джейсон. — Тільки частинами. Жодна з них неприємна. «Будинок Вовка» розташовується на священній землі. Там Лондон почав свій шлях дитиною — там він з’ясував, що є напівбогом. Тому він туди повернувся. Думав, що зможе там жити, привласнити ту землю, але вона не була призначена для нього. «Будинок Вовка» був проклятий. Він згорів за тиждень до того, як Лондон і його дружина мали вселитись. Декілька років по тому Лондон помер, а його прах поховали на території маєтку.
— Отже, — сказала Пайпер, — звідки ти все це знаєш?
— Я так само почав свій шлях там, — сказав Джейсон. — Це могутнє місце для напівбогів, небезпечне місце. Якщо Гея заволодіє ним, використає його силу, щоб поховати Геру під час сонцестояння, і відродить Порфіріона — цього їй може виявитись достатньо, щоб повністю пробудитися.
Лео тримав руку на важелі керування, спрямовуючи гелікоптер на північ на повній швидкості. Попереду псувалася погода — точнісінько в тому місці, куди вони прямували, була темна пляма, схожа на пасмо хмар або бурю.
Тато Пайпер назвав його героєм. Та і Лео не міг повірити в те, через що пройшов, — бійку із циклопами, знешкодження вибухових дверних дзвінків, перемогу над шестирукими ограми за допомогою будівельного обладнання. Здавалось, що все це трапилось із іншою людиною. Він був просто Лео Вальдесом, осиротілим малим із Х’юстона. Він провів життя у втечах і частково досі хотів тікати. Чим він думав, коли вирішив летіти до проклятого маєтку на битву з черговими лихими чудовиськами?