— Про що це я, — продовжила Аннабет, — близько місяця тому Олімп замовкнув. Вхід зачинено, і нікого не впускають. Ніхто не знає чому. Боги наче намертво забили двері. Навіть моя мама не відповідає на молитви, а директора табору, Діоніса, відкликали.
— Директором табору був бог... вина?
— Так, це...
— Довго розповідати, — вгадала Пайпер. — Гаразд. Що далі?
— Та начебто нічого додати, — відповіла Аннабет. — Напівбогів усе одно визнають, але на цьому все. Жодних повідомлень. Жодних відвідин. Жодних знаків, що боги хоча б чують нас. Наче щось сталося... щось дуже погане. А потім зник Персі.
— І з’явився Джейсон під час нашої екскурсії, — додала Пайпер. — Без спогадів.
— Хто такий Джейсон? — запитала Рейчел.
— Мій... — Пайпер зупинила себе, перш ніж устигла сказати «хлопець», і це зусилля викликало біль у грудях. — Мій друг. Але ж, Аннабет, ти казала, що Гера прислала тобі видіння.
— Так, — відповіла Аннабет. — Перша звістка від богів за місяць, і від Гери — найменш чуйної богині. І звертається вона до мене, найменш улюбленого напівбога. Вона каже мені, що я дізнаюся, що сталося з Персі, якщо рушу до Великого каньйону і знайду хлопця з одним черевиком. Замість цього я знаходжу вас, а хлопець з одним черевиком — це Джейсон. Жодного сенсу.
— Відбувається щось погане, — погодилася Рейчел.
Вона подивилася на Пайпер, і та відчула палке бажання розповісти про свій сон, зізнатися, що вона знає, що відбувається... принаймні частково. І це погане — лише початок.
— Дівчата, — почала вона. — Я... я маю...
Перш ніж вона встигла продовжити, тіло Рейчел задерев’яніло. Її очі засяяли зеленуватим світлом, і вона схопила Пайпер за плечі.
Пайпер спробувала відійти, але руки Рейчел були як сталеві затиски.
— Звільни мене, — сказала Рейчел. Але це був не її голос. Він ніби належав дорослій жінці, яка знаходилась десь далеко в кінці довгого лункого тунелю. — Звільни мене, Пайпер МакЛін, інакше земля поглине нас. Ти мусиш зробити це до сонцестояння.
Кімната почала обертатися. Аннабет спробувала відтягти Пайпер від Рейчел, але нічого не вийшло. Їх обвив зелений дим, і Пайпер уже не розуміла, чи притомна вона, чи марить. Гігантська статуя богині здійнялася з трону. Нависла над Пайпер. Вп’ялася в неї очима. Рот статуї відкрився. Її подих був наче вкрай міцні парфуми. Вона промовила тим самим лунким голосом:
— Наші вороги заворушилися. Вогняний — тільки один із них. Підкоришся його волі — їхній цар повстане. І тоді на всіх нас чекає загибель. ЗВІЛЬНИ МЕНЕ!
Коліна Пайпер підкосилися, усе поринуло в темряву.
V ЛЕО
Екскурсія Лео проходила чудово, доки він не дізнався про дракона.
Чувак із луком, Вілл Соліс, начебто був доволі крутим. Усе, що він показував Лео, було настільки приголомшливим, що, швидше за все, водночас і незаконним. Справжні грецькі воєнні кораблі, пришвартовані вздовж узбережжя, на яких улаштовували тренувальні бої з палаючими стрілами та вибухівкою? Чарівно! Заняття з мистецтв, де можна робити скульптури за допомогою бензопил і паяльних ламп? Лео такий: «Запишіть мене!». Ліси кишать чудовиськами, і нікому в жодному разі не слід ходити туди самому? Казково! До того ж у таборі було повно гарненьких дівчат. Лео не зовсім зрозумів усю ту балаканину про зв’язок із богами, але він сподівався, що це не означало, що всі ці дівчата — його кузини. Це була б лажа. Принаймні він хотів би знову повитріщатися на тих підводних дівчат у озері. Вони, безсумнівно, були варті занурення.
Вілл показав йому будиночки, павільйон для трапези і арену для боїв на мечах.
— Я отримаю меч? — запитав Лео.
Вілл подивився на нього так, ніби його непокоїла така можливість.
— Ти, швидше за все, викуєш собі власний, ураховуючи, що ти в Дев’ятому Будиночку.
— О так, про що там ви казали? Якийсь Вулкан?
— Зазвичай ми не називаємо богів їх римськими іменами, — сказав Вілл. — Первісні імена грецькі. Твій батько — Гефест.
— Фест? — Лео десь уже чув це, але все одно почувався розгубленим. — Лунає, як свято.
— Ге-фест, — виправив Вілл. — Бог ковалів та вогню.
І ці відомості він теж уже чув, але намагався про них не думати. Бог вогню... серйозно? Ураховуючи те, що сталося з його мамою, ця новина здалася жахливим жартом.
— Отже, палаючий молот над моєю головою, — сказав Лео, — це добре чи погано?
Вілл не одразу відповів.
— Тебе визнали ледь не миттєво. Зазвичай це добре.