Джейсон підбадьорив її жестом. Він підійшов до тренера Хеджа, який опирався на свою бейсбольну биту й розглядав грозові хмари.
— Ти це зробив? — запитав його тренер.
Джейсон ступив крок назад.
— Зробив що?
Фраза тренера звучала так, ніби він запитував, чи не Джейсон накликав грозу.
Тренер Хедж свердлив його поглядом, крихітні очі блищали під козирком кепки.
— Не грайся зі мною, малий! Що ти тут робиш і чому заважаєш моїй роботі?
— Тобто ви... не знаєте мене? — запитав Джейсон. — Я не один із ваших учнів?
Хедж фиркнув.
— Уперше тебе бачу.
Джейсон відчув таке полегшення, що ледве втримався від крику. Принаймні в нього не їде дах. Він дійсно в неправильному місці.
— Слухайте, пане, я не знаю, як сюди потрапив. Я щойно отямився в шкільному автобусі. Усе, що я знаю, — я не повинен тут бути.
— Точнісінько.
Грубий голос Хеджа знизився до шепоту, ніби він ділився таємницею.
— Ти дуже вправно маніпулюєш Туманом, малий, якщо змусив усіх цих людей уважати, що вони тебе знають. Але мене ти не обдуриш. Я вже декілька днів відчуваю запах чудовиська. Я знав, що серед нас є диверсант, але ти не пахнеш чудовиськом. Ти пахнеш напівкровкою. Отже... хто ти такий і звідкіля взявся?
Більшість з того, що сказав тренер, не мало жодного сенсу, але Джейсон вирішив відповісти чесно:
— Я не знаю, хто я. Не маю жодних спогадів. Ви повинні мені допомогти.
Тренер Хедж вивчав обличчя Джейсона, ніби намагався прочитати його думки.
— Добре, — пробурмотів Хедж. — Ти кажеш правду.
— Авжеж, правду! І які ще чудовиська та напівкровки? Це якісь кодові слова, чи що?
Хедж звузив очі. Частині Джейсона здавалось, що цей чолов’яга просто несповна розуму. Але інша частина йому вірила.
— Слухай, малий, — сказав Хедж. — Я не знаю, хто ти. Я знаю тільки, чим ти є, а це означає, що в нас неприємності. Тепер замість двох я мушу захищати трьох. Ти особливий пакунок? Так чи ні?
— Про що ви говорите?
Хедж подивився на грозу. Хмари, що нависли над майданчиком, ставали важчими й похмурішими.
— Сьогодні вранці, — сказав Хедж, — надійшло повідомлення з табору. Евакуаційний загін уже на шляху. Вони вирушили за особливим пакунком, але деталей мені не повідомили. Добре, я вирішив. Ті двоє, за ким я наглядаю, досить сильні, старші за багатьох. Я знаю, що їх переслідують. Відчуваю сморід чудовиська в групі. Гадаю, саме тому табір зненацька так сильно захотів їх забрати. Але потім казна-звідки з’явився ти. Отже, ти і є особливий пакунок?
Біль за очима стала нестерпною. Напівбоги. Табір. Чудовиська. Він досі не розумів, про що говорить Хедж, але від усіх цих слів його мозок був готовий вибухнути — наче розум намагався дістатися до інформації, що мала там бути, але невідомо куди зникла.
Він не втримався на ногах, але тренер Хедж його спіймав. Попри низький зріст, тренер мав сталеві руки.
— Овва, пиріжку, обережніше! Кажеш, не маєш спогадів, так? Ну нічого. Я догляну за тобою, доки не з’явиться загін, а решту вже владнає директор.
— Який директор? — запитав Джейсон. — І що за табір?
— Просто сиди тихо. Підмога незабаром з’явиться. Сподіваюся, нічого не трапиться, перш ніж...
У горі запалала блискавка. Здійнявся шалений вітер. Бланки з письмовим завданням полетіли у Великий каньйон, і весь міст затрясся. Підлітки зарепетували, хитаючись і хапаючись за поруччя.
— Треба дещо сказати, — буркнув тренер Хедж і заволав у свій мегафон: — Усі всередину! Корова мукає «му»! Геть з майданчика!
— Здається, ви казали, що тут безпечно! — Джейсон намагався перекричати свист вітру.
— За звичайних обставин, — погодився Хедж, — а ці такими не назвеш. Нумо, ходімо!
ІІ ДЖЕЙСОН
Гроза перетворилася на мініатюрний ураган. До майданчика повзли хмари у вигляді величезних воронок, схожих на щупальця гігантської медузи.
Підлітки з криком бігли до будівлі. Вітер зносив їх зошити, зривав з дітей куртки, капелюхи й ранці. Джейсон ледве тримався на ковзкій підлозі.
Лео втратив рівновагу й мало не перелетів через поруччя, але Джейсон схопив його за куртку й підтягнув до себе.
— Спасибі, друзяко! — крикнув Лео.
— Пішли, пішли, пішли! — горланив тренер Хедж.