Пайпер і Ділан тримали двері та впускали інших підлітків усередину. Куртка Пайпер скажено тріпотіла на вітру, темне волосся обліпило все обличчя. Мабуть, вона дуже змерзла, але виглядала спокійною та впевненою — заспокоювала й підбадьорювала інших, щоб вони продовжували рухатися.
Джейсон, Лео та тренер Хедж бігли до них, але це було те саме, що бігти по сипкому піску. Вітер ніби боровся з ними, відштовхуючи назад.
Ділан і Пайпер заштовхали ще одного підлітка всередину, перш ніж двері вислизнули з їх рук і з гуркотом зачинилися.
Пайпер смикнула за ручку. Підлітки всередині натиснули на скло, але двері, здавалося, застрягли.
— Допоможи, Ділане! — крикнула Пайпер.
Ділан стояв з придуркуватою посмішкою, футболка «ковбоїв» розвівалася від вітру, а він сам раптом наче почав насолоджуватися грозою.
— Перепрошую, Пайпер, — сказав він. — З мене годі.
Ділан змахнув долонею, і Пайпер відлетіла назад, ударилась об двері та сковзнула на підлогу майданчика.
— Пайпер! — Джейсон спробував кинутись уперед, але вітер і тренер Хедж відтягнули його назад.
— Тренере, — випалив Джейсон, — пустіть мене!
— Джейсоне, Лео, стійте позаду, — наказав тренер. — Це мій бій. Я мав здогадатися, що це і є наше чудовисько.
— Що? — збентежено запитав Лео. Підступний бланк з письмовим завданням ляснув його по обличчю, але він відкинув його. — Яке ще чудовисько?
Бейсболка тренера злетіла в повітря, з кучерявого волосся стирчали дві гульки — такі самі з’являються у персонажів мультфільмів, коли їм дають стусана. Тренер Хедж підняв свою бейсбольну биту — але вона вже не була звичайною битою. Якимсь чином вона перетворилася на грубу палицю з гілками й листям.
Ділан глянув на тренера з посмішкою схвильованого психа.
— Ну ви що, тренере! Нехай хлопець нападає! Усе одно ви занадто старий для цього. Хіба не через це вас відправили у відставку до цієї дурнуватої школи? Я був у вашій команді цілий сезон, а ви так і не здогадалися. Втрачаєте хист, дідусю!
Тренер видав розлючений звіриний звук.
— Ну все, пиріжку! Тобі кінець.
— Гадаєш, що зможеш одночасно захистити трьох напівкровок, старий? — розреготався Ділан. — Ну, щасти.
Ділан тицьнув пальцем у Лео, і навколо того утворилася хмара у вигляді воронки. Лео полетів з майданчика, ніби його щось віджбурнуло. Якимось чином йому вдалося перевернутися в повітрі й ударитися боком об стіну каньйону. Він почав зісковзати донизу, люто чіпляючись за все, за що міг. Зрештою схопився за тонкий прискалок у п’ятдесяти футах від майданчика й повиснув там на пальцях.
— Допоможіть! — заволав він до них. — Мотузку, будь ласка! Гнучкий канат! Ну хоч що-небудь!
Тренер Хедж вилаявся й жбурнув Джейсону свою палицю.
— Не знаю, хто ти такий, малий, але сподіваюсь, ти вправний. Займись цим створінням, — він тицьнув пальцем на Ділана, — доки я рятуватиму Лео.
— Рятуватимете яким чином? — ошелешено запитав Джейсон. — Ви що, летіти збираєтеся?
— Не летіти. Лізти, — Хедж скинув свої чоботи, а Джейсон вирячив очі. У тренера не було ніг. У нього були копита — козлячі копита. «Це означає, що ті штуки в нього на голові, — збагнув Джейсон, — були не гульками. Вони були рогами!»
— Ви фавн, — вимовив Джейсон.
— Сатир! — огризнувся Хедж. — Фавни римські. Але про це ми поговоримо пізніше.
Хедж перестрибнув через поруччя, пролетів до стіни каньйону й приземлився на копита. Він стрибав униз по скелях із неймовірною спритністю, знаходячи пункти підпори, не більші за поштові марки, та ухиляючись від вихорів, що атакували його на шляху до Лео.
— Хіба це не чарівно! — Ділан обернувся до Джейсона. — Тепер твоя черга, малий!
Джейсон жбурнув палицю. Здавалося, на такому вітрі це виявиться марним, але палиця полетіла просто в Ділана і навіть змінила напрямок, коли той спробував ухилитися. Вона так шибонула його, по голові, що він упав навколішки.
Пайпер виявилася притомною. Її пальці зімкнулися на палиці, коли та підкотилася до неї. Але перш ніж Пайпер устигла нею скористатися, Ділан підвівся. З його лоба сочилась кров — золота кров.
— Гарна спроба, малий, — він впився очима в Джейсона. — Але тобі доведеться старатися краще.
Майданчик затрясся. На склі з’явилися тонесенькі тріщини. Підлітки всередині музею припинили дубасити по дверях. З переляканими обличчями вони відступили назад.
Тіло Ділана перетворилося на дим, наче його молекули відклеїлись одна від одної. У нього було те саме обличчя з тією самою сяйливо-білою посмішкою, але він цілком складався з вируючої чорної пари. Його очі стали електричними спалахами в живій грозовій хмарі. Він розпустив чорні димові крила й здійнявся над майданчиком. «Якби ангели могли б бути лихими, — подумав Джейсон, — вони виглядали б точнісінько так».