«Не поспішай, — дорекла вона сама собі. — Маєш і більші проблеми. У цієї подорожі не буде щасливого кінця».
Вона — зрадниця, точнісінько як Сілена Боргард. І рано чи пізно її друзі про це дізнаються.
Вона підвела очі на зорі та пригадала одну ніч, багато років тому, коли вони з татом ночували просто неба біля будинку дідуся Тома. Дідусь Том помер багато років тому, але тато залишив цей дім в Оклахомі, бо в ньому минуло його дитинство.
Вони повернулися на декілька днів з наміром навести там лад для продажу, хоч Пайпер і гадки не мала, хто надумає купувати занедбаний будиночок із віконницями замість вікон та двома крихітними кімнатками, що тхнули сигарами. Перша ніч була такою задушливою (без кондиціонера всередині серпня), що тато вирішив ночувати на дворі.
Вони розклали спальні мішки та слухали, як дзижчать цикади на деревах. Пайпер вказувала на сузір’я, про які читала: Геркулес, Аполлонова ліра, Стрілець.
Тато схрестив руки за головою. У старій футболці та джинсах він виглядав, як звичайний хлопчина з Талекви в Оклахомі — черокі, який ніколи не залишав племінних земель.
— Твій дідусь сказав би, що ці грецькі малюнки — цілковита дурня. Він говорив мені, що зорі — це створіння з блискучим хутром, як чарівні дикобрази. Колись, у далекому минулому, деякі мисливці навіть ловили кількох таких у лісі. Вони не знали, що накоїли, доки не наставала ніч і зоряні створіння не починали сяяти. Від їх хутра відлітали золоті іскри, тож черокі відпускали їх назад у небо.
— Ти віриш у чарівних дикобразів? — запитала Пайпер.
Тато розсміявся.
— Я гадаю, що дідусь Том розповідав багато дурні, точнісінько як і греки. Проте небо велике. Гадаю, там достатньо простору і для Геркулеса, і для дикобразів.
Вони ще посиділи деякий час, доки Пайпер не наважилася запитати про те, що її турбувало.
— Тату, чому ти ніколи не граєш корінних американців?
Тиждень тому він відмовився від декількох мільйонів доларів за роль Тонто в римейку «Самотнього Рейнджера». Пайпер досі намагалася зрозуміти причину. Він грав будь-які ролі: латино-американського вчителя в хуліганській школі Лос-Анджелесу, відважного ізраїльського шпигуна в пригодницькому блокбастері, навіть сірійського терориста в стрічці про Джеймса Бонда. І авжеж, він був відомий усім як Цар Спарти. Але якщо це була роль корінного американця (байдуже, яка саме роль), тато відмовлявся. Він підморгнув їй.
— Занадто близько до витоків, Пайпс! Легше вдавати того, ким я не є.
— Хіба це не набридає? Хіба тобі ніколи не кортіло, ну, якби ти знайшов таку справжню роль, що змогла б змінити погляди людей?
— Якщо така, роль існує, Пайпс, — сумно промовив він, — то я її ще не знайшов.
Вона глянула на зорі, намагаючись уявити їх у вигляді сяючих дикобразів. Усе, що вона побачила, це знайомі їй схематичні малюнки: Геркулес, який біжить по небу назустріч битвам із чудовиськами. Тато, ймовірно, мав рацію. Греки та черокі були однаково божевільні. Зірки — це всього лише вогняні шари.
— Тату, — промовила вона, — якщо тобі не подобається бути поряд із витоками, чому ми ночуємо на подвір’ї дідуся Тома?
Його сміх відбився луною в тихій оклахомській ночі.
— Здається, ти занадто добре мене знаєш, Пайпс.
— Ти насправді не збираєшся продавати це місце, еге ж?
— Ні, — зітхнув він. — Імовірно, ні.
Пайпер кліпнула, струшуючи з голови спогади. Вона усвідомила, що задрімала на спині дракона. Як тато міг удавати із себе стількох людей, якими не був? Зараз вона намагалася робити те саме, і це розривало їй серце.
Можливо, вона зможе прикидатись ще деякий час? Вона ж може мріяти про те, що знайде спосіб урятувати батька, не зраджуючи друзів, навіть якщо в цю мить щасливий кінець історії здавався так само ймовірним, як і існування чарівних дикобразів?
Пайпер відкинулася на теплі груди Джейсона. Він не заперечив. Щойно вона заплющила очі, то поринула в сон.
Уві сні вона знову була на вершині гори. Примарне пурпурове багаття відкидало тіні на дерева. Очі Пайпер виїдав дим, а земля була такою гарячою, що підошви черевиків липли до неї.
Із темряви прогримів голос:
— Ти забуваєш свої обов’язки.
Пайпер його не бачила, але це, без сумніву, був її найменш улюблений велетень — той, що називав себе Енцеладом. Вона подивилася навкруги в пошуках батька, але стовпа, до якого його прикували, більше тут не було.
— Де він? — закричала вона. — Що ти з ним зробив?
Сміх велетня був наче шипіння лави, що звергається з вулкана.