— Його тіло у відносній безпеці, однак розум бідної людинки більше не витримує моєї компанії. Незрозуміло, чому я здаюсь йому... обурливим. Тобі слід поспішати, дівчинко, або, боюсь, нема чого буде й рятувати.
— Відпусти його! — крикнула вона. — Забери мене замість нього. Він усього лише смертний!
— Але ж, моя дорогенька, — прогуркотів велетень, — ми повинні доводити свою любов батькам. Саме цього я хочу. Покажи мені, що цінуєш життя свого батька, виконавши моє прохання. Хто важливіший — рідний батько чи віроломна богиня, яка використала тебе, гралась із твоїми почуттями, маніпулювала твоїми спогадами, га? Яке тобі діло до Гери?
Пайпер затремтіла. Усередині неї вирувало стільки люті та страху, що вона ледве могла говорити.
— Ти просиш мене зрадити друзів.
— На жаль, моя дорогенька, твої друзі приречені на смерть. Їх завдання нездійсненне. Навіть якщо ви досягнете свого, ти чула пророцтво: вивільнення гніву Гери означатиме вашу смерть. Питання в тому — помреш ти разом із друзями чи будеш жити разом із батьком.
Багаття заревіло. Пайпер спробувала відступити, та ноги не слухалися. Вона усвідомила, що земля тягне її донизу, чіпляючись до черевиків, наче мокрий пісок. Подивившись угору, вона побачила, як у небо злетіли міріади пурпурових іскор, а на сході здіймалося сонце. У долині внизу сяяли вогні міст, а далеко на заході, за пасмом горбкуватих пагорбів, вона крізь непроглядний туман побачила знайому споруду.
— Навіщо ти мені це показуєш? — запитала Пайпер. — Ти розкриваєш своє місцезнаходження.
— Так, тобі знайоме це місце, — промовив велетень. — Приведи своїх друзів сюди замість справжнього місця призначення, і я дам собі раду з ними. Або навіть краще: убий їх ще до того, як дістанешся сюди. Мені байдуже, що ти обереш. Але будь на вершині в полудень дня сонцестояння — і зможеш забрати свого батька та піти з миром.
— Я не можу, — промовила Пайпер. — Ти не можеш просити мене...
— Зрадити цього дурнуватого хлопчиська Вальдеса, який завжди тебе дратував, а зараз щось приховує від тебе? Відмовитися від хлопця, якого в тебе ніколи не було? Хіба це важливіше за твого власного батька?
— Я знайду спосіб тебе здолати, — відповіла Пайпер. — Я врятую і тата, і друзів.
Велетень заричав у тіні.
— Колись я теж був зарозумілим. Гадав, що боги ніколи мене не здолають. А потім вони скинули на мене гору, втиснули в землю, де я страждав століттями, непритомніючи від болю. Це навчило мене терпіння, дівчинко! Навчило не діяти легковажно. Земля прокидається, і з її допомогою я видерся назад. І я тільки перший. Мої брати повстануть за мною. Нашій помсті не перешкодити — не цього разу. А тобі, Пайпер МакЛін, потрібен урок покірності. Я покажу тобі, як легко можна вибити з голови бунтарський дух.
Сон розвіявся. І Пайпер із криком прокинулася — вони падали з неба.
XXII ПАЙПЕР
Пайпер борсалась у повітрі. Далеко внизу вона побачила міські вогні, що мерехтіли в ранньому світанку, а за декілька сотень ярдів некеровано крутилося тіло бронзового дракона: крила ледве рухалися, а в пащі, наче зламана лампочка, блимав вогонь.
Повз неї пролетіло якесь тіло — це Лео, який кричав та несамовито хапався за хмари.
— Не кру-у-уто!
Вона спробувала покликати його, але він уже був занадто далеко внизу.
Десь над нею закричав Джейсон:
— Пайпер, вирівняйся! Витягни руки й ноги!
Стримати свій страх було важко, і все ж вона зробила, як він порадив, та повернула собі абияку рівновагу. Вона падала, витягнувши руки та ноги, як парашутист. Вітер під нею здавався твердою крижаною брилою. А за мить Джейсон уже був поруч і тримав її за талію.
«Дякувати богові», — подумала Пайпер. Але інша її частина подумала: «Чудово! Другі за тиждень обійми, і обидва рази тому, що я ледве не розбиваюсь на смерть».
— Треба підхопити Лео! — крикнула вона.
Їх падіння сповільнилося, коли Джейсон оволодів вітрами, проте їх усе одно кидало то вгору, то вниз, так, наче вітри не хотіли співпрацювати.
— Зараз буде жорстко, — попередив Джейсон. — Тримайся!
Пайпер сильніше зімкнула руки навколо нього, і Джейсон ринувся додолу. Пайпер, швидше за все, кричала, але звуки не вилітали з її рота. Зображення в очах розпливлося.
А потім — БАХ! — вони врізались у ще одне тепле тіло — Лео, який продовжував звиватися та лаятися.
— Припини борсатися! — сказав Джейсон. — Це я!
— Мій дракон! — закричав Лео. — Ти мусиш врятувати Фестуса!
Джейсон і без цього ледь утримав їх двох у повітрі, і Пайпер була переконана, що він ніяк не зможе допомогти п’ятдесятитонному металевому дракону. Але перш ніж вона могла спробувати вгамувати Лео, знизу пролунав вибух. З-поза складського комплексу викотився вогняний шар, і Лео скрикнув: