— Фестус!
Обличчя Джейсона червоніло від напруження, він намагався підтримувати повітряну подушку під ними, та переривчасте ґальмування було найбільшим, на що він міг спромогтись. Це не було схожим на вільне падіння, вони наче, підскакуючи, котилися донизу велетенськими сходами, долаючи по сто футів за раз, від чого шлунок Пайпер почувався не найліпшим чином.
Поки вони хиталися зиґзаґами, Пайпер встигла де- тально розгледіти фабричний комплекс унизу: склади, труби, дротяну огорожу та стоянку із засніженими машинами. Вони все ще були достатньо високо, щоб удар об землю розмазав їх у калюжу, коли Джейсон застогнав:
— Я не можу...
І вони камінням полетіли донизу.
Вони вдарились об дах найбільшої будівлі — складу — і з тріском провалились у темряву.
На жаль, Пайпер спробувала приземлитися на ноги. І ногам це не сподобалося. У лівій щиколотці спалахнув біль, коли вона вдарилася об холодну металеву поверхню.
Кілька секунд вона не усвідомлювала нічого, окрім болю — болю настільки жахливого, що у вухах дзвеніло, а очі застелило багрянцем.
А потім вона почула голос Джейсона десь унизу, що лунав крізь приміщення.
— Пайпер! Де Пайпер?
— Ай, друзяко! — поскаржився Лео. — Це моя спина! Я тобі не диван! Пайпер, куди ти поділася?
— Тут, — ледве вимовила вона, скиглячи.
Вона почула шаркання та бурмотіння, а потім важкі кроки металевими сходами.
В очах почало прояснюватися. Вона була на металевій кладці, що кільцем оточувала складське приміщення. Лео та Джейсон приземлилися знизу і зараз піднімались до неї сходами. Вона поглянула на свою ногу, і до горла підступила нудота. Пальці на ногах начебто не мають дивитися в цей бік, чи не так?
О боже. Вона змусила себе відвести погляд, поки її не знудило. Зосередься на чомусь іншому. На будь-чому іншому.
Зазублена дірка, яку вони зробили в даху, зяяла футів на двадцять вище. Як вони взагалі пережили це падіння? Зі стелі звисало декілька електричних лампочок, що тьмяно мерехтіли, але майже не освітлювали такий величезний простір. Поряд із Пайпер на металевій стіні красувався логотип компанії, але його майже повністю зафарбували графіті. Знизу в напівтемряві приміщення вона змогла .розрізнити величезні машини, механічні маніпулятори та недороблені вантажівки на конвеєрі. Це місце мало такий вигляд, наче його залишили багато років тому.
Джейсон і Лео підійшли до неї.
Лео запитав:
— Усе гаразд?.. — А потім він побачив її ногу. — Ох ні, не все гаразд.
— Спасибі, що підбадьорив, — застогнала Пайпер.
— Усе буде добре, — сказав Джейсон, проте Пайпер почула хвилювання в його голосі. — Лео, маєш щось для першої допомоги?
— Так... так, авжеж.
Він порився у своєму поясі для інструментів і витягнув купку бинтів та рулон скотчу, що здавались завеликими для кишень пояса. Пайпер помітила цей пояс учора вранці, але не подумала запитати про нього в Лео. Він не здавався чимось особливим — такий собі звичайний шкіряний пояс з купою кишень, який міг би носити коваль чи тесля. І здавалося, що він був порожнім.
— Як ти... — Пайпер спробувала сісти і зморщилась від болю. — Як ти витягнув усе це з порожнього пояса?
— Чаклунство, — відповів Лео. — Поки що не розібрався повністю, але я можу викликати з кишень майже будь-які інструменти і ще деякі корисні речі.
Він сунув руку в іншу кишеню і витягнув маленьку олов’яну коробочку.
— М’ятні льодяники?
Джейсон вихопив льодяники.
— Це приголомшливо, Лео. А зараз не міг би ти щось зробити з її ногою?
— Я механік, старий. Можливо, коли б вона була автомобілем... — Він клацнув пальцями. — Стривай, що то була за лікувальна їжа, якою тебе нагодували в таборі, — харчі Рембо?
— Амброзія, дурнику, — вимовила Пайпер крізь зуби. — Має бути в мене в рюкзаку, якщо її не розчавило.
Джейсон обережно стягнув рюкзак з її плечей. Він порився в припасах, які спакували діти з будиночка Афродіти, і знайшов пакет, набитий розчавленими квадратними тістечками, що нагадували лимонне печиво. Він відламав шматок і дав Пайпер.
Смак був зовсім не таким, як вона очікувала. Він нагадав їй татів суп із чорної квасолі, який він готував їй у дитинстві. Тато годував ним Пайпер щоразу, коли вона захворювала. Цей спогад її розслабив, хоч і засмутив. Біль у щиколотці згасла.
— Ще, — промовила вона.