«Вогонь — це погано», — сказав йому Кал.
І це все підсумувало. Лео знав, що більше не зможе приховувати правду від друзів. Ще з Табору напівкровок він усе пригадував один рядок з Великого Пророцтва: «Грозі чи полум’ю підкориться світ».
А Лео був вогняним хлопцем, першим з 1666 року, коли згорів Лондон. Якщо він розповість друзям, на що насправді здатен («Агов, чуєте, народе? Я, можливо, знищу світ!»), з якого переляку хтось у таборі буде йому радий? Лео знову доведеться втікати. І хоча він звик до подібного, ця думка його пригнічувала.
А ще Хіона. Чорт забирай, оце дівчина! Лео розумів, що поводився, як повний телепень, але він не міг нічого із собою вдіяти. На годину віддати свій одяг у сервіс чистки, що, до речі, був на висоті. Причесати волосся, чого ніколи легко не вдавалося. І навіть виявити, чого його пояс здатен виробляти м’ятні льодяники, — сподіваючись наблизитися до неї. Але, звісно, усе марно.
Бути відкинутим — його вічна доля. Власними родичами, дитячими будинками... А далі можна й не продовжувати. Навіть у «Школі дикунів» останні декілька тижнів він почувався наче третє колесо, коли Джейсон та Пайпер, його єдині друзі, почали зустрічатися. Він був щасливий за них і все таке, але через це не міг позбавитися відчуття, що він більше їм не потрібний.
Коли Лео дізнався, що весь час перебування Джейсона в школі був ілюзією (таким собі глюком), у глибині душі він радів. Це була можливість почати все спочатку. Та зараз Джейсон і Пайпер знову йшли до того, щоб стати парою, — це було зрозуміло з їхньої поведінки на складі: наче вони хотіли поговорити віч-на-віч, без нього поряд. На що він сподівався? Знову опинився в стані третього зайвого. Хіона всього лише проявила байдужість трохи швидше, ніж інші.
— Досить, Вальдес, — докорив він собі. — Ніхто не почне тобою захоплюватися тільки через те, що ти порожнє місце. Полагодь цього дурнуватого дракона.
Лео так захопився роботою, що не певен був, скільки часу минуло, коли почувся чийсь голос.
— Ти помиляєшся, Лео, — сказав він.
Щітка випала з рук Лео на голову дракона. Він підвівся, але не побачив мовця. А тоді подивився на землю. Сніг та хімічний бруд з туалетів, навіть асфальт — розпливлися, наче перетворюючись на рідину. На площі завширшки в десять футів виокремилися очі, ніс та рот — велетенське обличчя сплячої жінки.
Вона не зовсім розмовляла. Її губи не рухалися. Але голос лунав у Лео в голові так, ніби коливання проходили крізь землю прямісінько до його ніг і відбивались угору через скелет.
«Ти вкрай їм потрібен, — промовила вона. — У деякому сенсі ти — найважливіший з сімох. Як контрольний диск у голові дракона. Без тебе сила решти — ніщо. Вони ніколи не дістануться до мене, ніколи не зупинять. І я цілковито прокинусь».
— Ти, — Лео так сильно тремтів, що гадки не мав, що говорить уголос. Востаннє він чув цей голос, коли йому виповнилося вісім, але це точно була вона: земляна жінка з цеху. — Ти вбила мою матір.
Обличчя заворушилося. Рот утворив сонну усмішку, наче під час приємного сну.
«Ах, але ж Лео. Я теж твоя мати — Перша Мати. Не перешкоджай мені. Відступи зараз. Дозволь моєму сину Порфіріону відродитися і стати царем, і я позбавлю тебе від тягаря. Ти зможеш жити спокійно».
Лео схопив перше, що було під рукою, — сидіння для унітаза — і жбурнув ним у земляне обличчя.
— Дай мені спокій!
Сидіння потонуло в рідкій землі. Сніг та бруд покрилися брижами, і обличчя розчинилося.
Лео втупив очі в землю, чекаючи, поки воно з’явиться знову. Але цього не сталося. Лео хотілося думати, що воно йому примарилося.
А тоді він почув гуркіт з боку заводу — наче два самоскиди врізались одне в одного. Прогримів та затріщав метал, і цей гуркіт розійшовся по всьому подвір’ї. Лео миттю зрозумів, що Джейсон і Пайпер у біді.
«Відступи зараз», — попередив щойно голос.
— Та ба, — буркнув Лео. — Дай-но мені найбільший молот, що в тебе є.
Він сунув руку в пояс і витягнув трифунтову кувалду з двосторонньою головкою розміром із печену картоплю. А потім зістрибнув зі спини дракона й помчався до складу.
XXIV ЛЕО
Лео зупинився біля дверей і спробував угамувати дихання. Голос земляної жінки досі лунав у вухах, нагадуючи про загибель мами. Менше за все йому хотілося кидатись у ще один темний склад. Раптом він знову відчув себе восьмирічним хлопчиком, самотнім і безпорадним, тоді як хтось, небайдужий йому, був замкнутий і в біді.