«Припини, — сказав він собі. — Вона хоче, щоб ти так почувався».
Але страх нікуди не зникав. Лео глибоко вдихнув і заглянув усередину. Нічого начебто не змінилося. Крізь діру на даху сочилося сіре ранкове світло. Мерехтіли декілька лампочок, і все ж більша частина заводського приміщення досі ховалась у темряві. Він міг розрізнити кладку вгорі, тьмяні обриси важкого обладнання вздовж конвеєра, проте жодного руху. Жодних ознак його друзів.
Він ледве не почав їх кликати, але щось зупинило його... А потім він зрозумів: це запах. Пахнуло чимось підозрілим — схожим на горіле машинне мастило та несвіжий подих.
Щось нелюдське знаходилося на заводі. Лео був переконаний. Його тіло напружилось, кожний нерв затремтів.
Десь у приміщенні вигукнула Пайпер:
— Лео, допоможи!
Але Лео притримав язика. Як Пайпер могла спусти- тися з кладки зі зламаною щиколоткою?
Він прослизнув усередину й присів за вантажним контейнером. Повільно, стискаючи молот, пробрався досередини кімнати, ховаючись за коробками та порожніми шасі вантажівок. Нарешті він дістався конвеєра. І присів за найближчим механізмом — краном з рукою-маніпулятором.
Голос Пайпер знову його покликав:
— Лео?
Цього разу менш переконливо, однак дуже схоже.
Лео визирнув з-за обладнання. Просто над конвеєром, на ланцюгу, приєднаному до крана на протилежному боці, висів двигун вантажівки — погойдувався собі на висоті тридцяти футів, наче його залишили там, коли завод ще не був зачиненим. Під ним на стрічці конвеєра стояло шасі вантажівки, а навколо тіснилися три темні обриси розміром з автонавантажувачі. Неподалік на ланцюгах двох інших кранів-маніпуляторів звисали два менших обриси — можливо, теж двигуни, але один з них вертівся наче живий.
А тоді один з обрисів-навантажувачів ожив, і Лео зрозумів, що це велетенський гуманоїд.
— Казав же вам, що нічого там немає, — прогриміло створіння. Його голос був занадто низьким та грубим, щоб належати людині.
Заворушився інший навантажувач і покликав голосом Пайпер:
— Лео, допоможи мені! Допоможи... — а тоді голос змінився і перетворився на чоловіче бурчання. — Тьху, нікого тут немає. Жоден напівбог не здатен бути таким тихим, еге ж?
Перше чудовисько фиркнуло.
— Коли має клепку, то, швидше за все, втік. Або дівчисько збрехало про третього напівбога. Нумо вже куховарити.
Клац! Засичало яскраве помаранчеве світло — сигнальна ракета, — і Лео на деякий час осліпнув. Він ховався за краном, поки в очах не прояснилося від цяток. А тоді знову визирнув і побачив страховинну картину, таку не вигадала б навіть тія Калліда.
Дві маленькі штуки, що висіли на кранах, були не двигунами. То були Джейсон та Пайпер. Обидва звисали догори низом, зі зв’язаними ногами та обмотані ланцюгами аж до шиї. Пайпер дригалася, намагаючись звільнитись. Її рот заткнули кляпом, але принаймні вона була жива. Джейсон виглядав не так обнадійливо. Він висів обм’яклий. Очі закотились під лоба. Над лівою бровою набухла червона шишка розміром з яблуко.
На конвеєрній стрічці замість чаші для вогнища використовувався багажник незакінченої вантажівки з відкритим кузовом. Сигнальна ракета запалила суміш шин та дерева, які, судячи із запаху, облили гасом. Над вогнем підвісили велику металеву жердину — шампур, зрозумів Лео, а це означало, що все це готувалося для куховарства.
Але більше за все жахали самі кухарі.
«Монокль Моторе...» Той логотип з єдиним червоним оком. Як Лео не здогадався?
Три величезних гуманоїди тіснилися біля багаття. Двоє стояли й підтримували вогонь. Найбільший сидів навпочіпки, спиною до Лео. Ті двоє, що стояли обличчям до нього, були десять футів заввишки, мали волохаті м’язисті тіла та шкіру, що блищала червоним у світлі вогню. Один з чудовиськ був одягнений у кольчужну пов’язку на стегнах, що здавалася дуже незручною. Другий носив драну ворсисту тогу зі скловати, яка теж не претендувала на місце в рейтингу десяти кращих гардеробних ідей, на думку Лео. Поза цим два чудовиська могли б бути близнятами. У кожного — звіроподібне обличчя з єдиним оком посеред чола. Кухарі були циклопами.
Ноги Лео почали трястися. До цієї миті він бачив багато химерних речей: грозових духів, крилатих богів і металевого дракона, що полюбляє соус табаско. Але це було інше. Справжні десятифутові натуральні величезні чудовиська, з плоті та крові, які хочуть з’їсти його друзів на вечерю.