Пайпер охнула.
— Лео?
Ма Гаскет виглядала враженою.
— Ти вцілів?
Тоді вона зробила крок уперед і опинилась точнісінько там, де хотів Лео.
— Що ти таке?
— Син Гефеста, — промовив Лео. — І я попередив, що знищу тебе вогнем.
Він указав пальцем угору і скликав усю свою волю. Він ніколи не пробував робити нічого, що потребувало такої концентрації та напруження, але вистрелив стрілою розжареного до білини полум’я в ланцюг, що тримав блок двигуна над головою циклопа, цілячись у ланку, яка здавалась найслабшою.
Вогонь згаснув. Нічого не сталося. Ма Гаскет розреготалася.
— Вражаюча спроба, сину Гефеста! Минуло багато віків з того часу, як востаннє зустрічала того, хто володіє вогнем. З тебе вийде пікантна закуска!
Ланцюг клацнув — та єдина ланка нагрілась до границі міцності — і блок двигуна впав, смертоносно і безшумно.
— Я так не вважаю, — сказав Лео.
Ма Гаскет не достало часу навіть подивитися вгору.
Бац! Циклопихи більше не стало — тільки купка пилу під п’ятитонним блоком двигуна.
— А до двигунів сприйнятлива, га? — випалив Лео. — От тобі!
А потім він упав на коліна. У голові загуло. За декілька хвилин він усвідомив,- що його кличе Пайпер.
— Лео! З тобою все добре? Можеш рухатись?
Похитуючись, він підвівся на ноги. Лео ніколи не намагався викликати настільки- сильне полум’я, і це його цілковито виснажило.
Він досить довго знімав Пайпер з ланцюга. Потім вони разом опустили Джейсона, який досі був непритомним. Пайпер удалося капнути йому до рота трохи нектару, і він застогнав. Ґуля на голові почала зменшуватися. Шкіра потроху набувати нормального кольору.
— Еге, голова у нього дубова, — сказав Лео. — Гадаю, з ним усе буде добре.
— Дякувати богові, — зітхнула Пайпер. А потім подивилася на Лео якось наче перелякано.
— Як ти... вогонь... ти завжди?..
Лео опустив очі.
— Завжди, — сказав він. — Я ходяче лихо. Перепрошую, слід було сказати вам раніше, але...
— Перепрошую? — Пайпер стукнула його в плече. Коли він підняв очі, вона усміхалась. — Це було фантастично, Вальдес! Ти врятував наші життя. За що ти перепрошуєш?
Лео кліпнув. Почав усміхатися, але почуття полегшення було зруйновано, коли він помітив щось біля ніг Пайпер.
Жовтий пил — порошкові залишки одного з циклопів, можливо, Торка, — рухався підлогою, наче невидимий вітер збирав їх у купу.
— Вони перероджуються, — сказав Лео. — Поглянь.
Пайпер відступила від пилу.
— Це неможливо. Аннабет говорила, що чудовиська розсіюються, коли їх вбивають. Вони відправляються в Тартар і не можуть повернутися протягом тривалого часу.
— Ну, пилу цього ніхто не сказав.
Лео дивився, як пил збирається в купку, а потім дуже повільно розростається, утворюючи форму з руками і ногами.
— О боже. — Пайпер зблідла. — Борей щось таке казав: «Земля розкриє ще багато жахів. Коли чудовиська більше не залишаються у Тартарі, а душі не ув’язнені Аїдом». Скільки, гадаєш, у нас часу?
Лео згадав обличчя, що утворилось із землі на подвір’ї, — спляча жінка, яка, безперечно, була жахом з-під землі.
— Не знаю, — сказав він. — Але нам час забиратись геть.
XXV ДЖЕЙСОН
Джейсону наснилося, що його обмотали ланцюгами і він висів догори ногами наче шмат м’яса. Усе боліло: руки, ноги, груди, голова. Особливо голова. Вона була наче переповнена водою повітряна куля.
— Якщо я мертвий, — прошепотів він, — чому мені так боляче?
— Ти не мертвий, мій герою, — пролунав жіночий голос. — Твій час не настав. Ходи сюди, поговори зі мною.
Думки Джейсона відлинули від тіла. Він чув рев чудовиськ, крики його друзі, вогняні вибухи, але все це наче відбувалось у паралельному всесвіті і віддалялось усе далі й далі.
Він опинився у земляній клітці. Коріння дерев і кам’яні завитки сплітались воєдино, ув’язнюючи його. За ґратами він бачив дно висохлого дзеркального басейну, інший земляний шпиль, що здіймався з протилежного боку, а над ними — червоні кам’яні уламки згорілого будинку.
Поряд із ним у клітці, схрестивши ноги, сиділа жінка в чорних одежах, з покритою головою. Вона відсунула вуаль і відкрила обличчя, яке виявилось величавим і прекрасним, проте змученим стражданнями.
— Гера, — вимовив Джейсон.
— Ласкаво прошу до моєї в’язниці, — промовила богиня. — Ти не помреш сьогодні, Джейсоне. Твої друзі тобі допоможуть — цього разу.
— Цього разу? — запитав він.
Гера вказала на завитки її клітки.
— Наближаються важчі випробування. Сама земля заворушилась проти нас.