— Вітаю, Джейн, — промовила Медея.
Джейн спокійно повісила слухавку.
— Як я можу вам допомогти, пані? Привіт, Пайпер!
— Ти... — Пайпер так злилась, що ледве могла говорити.
— Так, дитино, — сказала Медея. — Помічниця твого батька. Нею досить легко маніпулювати. Такий дисциплінований розум, але неймовірно безвольний.
— Дякую, пані, — відповіла Джейн.
— Дарма, — промовила Медея. — Я лише хотіла привітати тебе, Джейн. Змусити пана МакЛіна настільки несподівано залишити місто і доставити його на літаку до Оукленда, не привернувши уваги преси чи поліції, — чудова робота! Ніхто начебто не здогадується, куди він зник. А сказати йому, що його дочка за крок від смерті, — чудовий хід, щоб змусити співпрацювати.
— Так, — погодилася Джейн улесливим тоном, як у сновиди. — Він виявився досить зговірливим, коли повірив, що Пайпер у небезпеці.
Пайпер глянула на свій кинджал. Клинок тремтів у руці. Виявилось, що вона не ліпше за Єлену Троянську була здатна скористатися ним: він залишався тільки дзеркалом, у якому вона бачила налякану дівчинку без жодних шансів на перемогу.
— Можливо, ти отримаєш нові розпорядження, Джейн, — сказала Медея. — Якщо дівчинка погодиться співпрацювати, можливо, настане час панові МакЛіну повертатися додому. Не могла б ти влаштувати годящу історію для пояснення його відсутності, про всяк випадок? І припускаю, бідному чоловікові знадобиться деякий час реабілітації в психіатричній лікарні.
— Добре, пані! Я чекатиму розпоряджень.
Зображення розсіялось, і Медея повернулась до Пайпер.
— Ну от, бачиш?
— Ви заманили мого батька в пастку, — промовила Пайпер. — Ви допомогли велетню...
— Ой, ну годі вже, дорогенька! Заробиш собі мігрень! Я готувалася до цієї війни роками, навіть до того, як мене повернули до життя. Я провидиця, я вже казала. Я можу віщувати майбутнє не гірше за вашого маленького оракула. Багато років тому, ще страждаючи на Полях покарання, я мала видіння, про Сімох із вашого так званого Великого Пророцтва. Я бачила там твого приятеля Лео і як одного дня він стане небезпечним ворогом. Я розворушила свідомість своєї покровительки, передала їй ці знання, і їй удалося трішки пробудитись — саме вдосталь, щоб його навідати.
— Мати Лео, — промовила Пайпер. — Лео, послухай це! Вона допомогла вбити твою мати!
— А? Що? — пробурмотів Лео в заціпенінні. Він здивовано поглянув на свій молот. — Отже... мені просто напасти на Джейсона? Усе буде гаразд?
— Абсолютно безпечно, — пообіцяла Медея. — А ти, Джейсоне, удар його якомога сильніше. Доведи, що вартий свого тезки.
— Ні! — наказала Пайпер. Вона знала, що це її останній шанс. — Джейсоне, Лео, вона вас дурить. Опустіть зброю.
Чаклунка закотила очі.
— Облиш це, дівчинко! Ти мені не рівня. Я навчалася разом зі своєю тіткою, безсмертною Серсеєю. Своїм голосом я можу звести з розуму або зцілити. Які шанси у цих слабких юних героїв проти мене? Ну, хлопці, вбийте вже одне одного!
— Джейсоне, Лео, послухайте мене. — Пайпер доклала до голосу всіх своїх почуттів. Роками вона намагалась стримувати себе і не показувати слабкість, але зараз втілила у слова все: страх, відчай, злість. Вона розуміла, що, можливо, підписує татів смертний вирок, але друзі значили для неї занадто багато, щоб дозволити їм убити одне одного.
— Медея заговорює вас! Це частина її чаклунства. Ви ж найкращі друзі. Не бийтесь одне з одним! Бийтесь із нею!
Вони завагались, і Пайпер відчула, що чари зникли.
Джейсон кліпнув.
— Лео, я що, хотів ударити тебе мечем?
— Щось про мою маму? — Лео насупився, а тоді повернувся до Медеї. — Ви... ви служите Брудожінці. Ви послали її до того цеху. — Він здійняв руку. — Жіночко, тут у мене трифунтовий молот саме на вас чекав.
— От як! — Медея ошкірилась. — Я просто заберу свою платню в інший спосіб.
Вона натиснула на одну з мозаїчних плиток на підлозі, і будівля загриміла. Джейсон рубанув мечем Медею, але та розчинилась у повітрі і перенеслась до підніжжя ескалатора.
— А ти не дуже швидкий, герою! — розсміялась вона. — Зривай свою злість на моїх тваринках!
Перш ніж Джейсон ринувся за нею, з обох боків фонтана широко розкрились велетенські бронзові сонячні годинники. Із ям під ними виповзли два золотих звірі — два крилатих дракони з плоті та крові. Кожний був розміром з туристичний фургон, можливо, й не такі великі порівняно з Фестусом, та все ж достатньо величезні.
— То от що було в будках, — ніжно промовив Лео.
Дракони розкрили крила й зашипіли. Пайпер майже відчувала жар від їхньої шкіри. Один з них перевів на неї свої люті помаранчеві очі.