Чомусь йому заманулося повернутись назад, кинути останній погляд. Можливо, він не бажав поривати з минулим повністю. Він звільнився від сюртука, нанкового жилета, крапчастих штанів, начищених шнурованих чобіт і спіднього. Він одяг сіру сорочку зі штаньми і зник.
Він знову з‘явився вже в палаті Т шпиталю в Сент-Олбансі, де півтора кубики тіоморфату натрію позбавили його свідомості.
– Є третій, - сказав хтось. – Везіть їх до Картпентера.
Отож, усіх трьох, рядового першого класу Натана Райлі, майстер-сержанта Лелу Мачан і капрала Джорджа Ханмера, привели у кабінет генерала Карпентера. Вдягнені у піжами шпиталю, вони сиділи, заціпенілі від тіоморфату.
З кабінету прибрали все зайве, і він увесь аж сяяв сліпучим світлом. Тут зібралися фахівці з розвідки, контррозвідки, служби безпеки і центрального розвідувального управління. Капітан Едсель Діммок здригнувся, побачивши сталеві обличчя цих людей, що чекали на його пацієнтів і на нього самого. Генерал Карпентер похмуро всміхнувся.
– Ви не думали, що ми можемо і не купитися на вашу казочку про зникнення, га, Діммок?
– П-пане генерал?
– Я теж фахівець, Діммок. Я вам все поясню на пальцях. Війна йде погано. Дуже погано. У нас було кілька витоків інформації. Гармидер у Сент-Олбансі певним чином вказує на вас.
– А-але ж вони справді зникають, пане. Я…
– Мої люди хочуть поговорити з вами і вашими пацієнтами про ці зникнення, Діммок. Почнуть вони з вас.
Фахівці обробили Діммока, розм‘якшивши і вивільнивши його підсвідомість, заблокувавши його супер-его. Вони використали усі описані види сироватки правди і усі методи фізичного і психологічного тиску. Діммок верещав, його тричі підводили до межі, де він мав зламатися, але ламатися було нічому.
– Нехай трохи помаринується, – сказав Карпентер. – Тепер беріться за пацієнтів.
Виявилося, що фахівці не дуже охочі витискати відповіді з хворих.
– Заради Бога, не церемоньтеся! – заревів Карпентер. – Ми ж воюємо за цивілізацію. Ми маємо захистити свої ідеали і заплатимо будь-яку ціну. Давайте!
Фахівці з розвідки, контррозвідки, служби безпеки і ЦРУ взялися до справи. Рядовий першого класу Натан Райлі, майстер-сержант Лела Мачан і капрал Джордж Ханмер зникли, як вогник задутої свічки. Щойно їх силою садили на стільці, а наступної миті їх вже не було. Фахівці пороззявляли роти. Генерал Карпентер повівся, як джентльмен. Він підійшов до Діммока:
– Капітане Діммок, я прошу у вас пробачення. Полковнику Діммок, вам присвоєно нове звання за дуже важливе відкриття… тільки що воно в біса значить? Для початку треба перевіритися самим.
Карпентер кинувся до інтеркому.
– Пришліть мені фахівця з шокових уражень і психіатра.
Двох спеціалістів, що прибули, коротко ознайомили з проблемою. Вони оглянули свідків і порадилися.
– Ви всі зазнали шоку помірного ступеня, – сказав фахівець із уражень. – Війна не йде нервам на користь.
– Тобто, ви кажете, що ми насправді не бачили, як вони зникли?
Фахівець із шоку похитав головою і глянув на психіатра, що теж похитав головою.
– Масова ілюзія, – мовив психіатр.
І в цю мить рядовий першого класу Райлі, майстер-сержант Мачан і капрал Ханмер з‘явилися знову. Щойно вони були масовою ілюзією; зараз вони знову сиділи на стільцях, посеред загального збентеження.
– Вколіть їм ще, Діммок! – закричав Карпентер. – Вколіть їм по літру.
Він знову кинувся до інтеркому.
– Мені потрібні всі фахівці, що в нас є. Негайний збір в моєму кабінеті.
Тридцять сім експертів, всі як один – загартовані і відточені інструменти, оглянули непритомних хворих і три години обговорювали побачене. Деякі факти були очевидні: це якийсь новий фантастичний синдром, викликаний не менш новими й фантастичними жахіттями війни. Із розвитком нових засобів ведення бойових дій, реакція їх жертв теж має виражатися по-новому. На всяку дію є рівна протидія. Добре.
Цей новий синдром, певно, якось пов‘язаний з телепортацією... з тим, як розум керує простором. Вочевидь, контузія, завдаючи відомої шкоди мозку, активує його приховані можливості, до цього часу незнані. Нехай так.
Вочевидь, пацієнти можуть повертатися тільки туди, звідки вони зникли, бо інакше вони б не повертались раз за разом у палату Т чи сюди, у кабінет генерала Карпентера. Добре.
Напевне, пацієнти мають змогу їсти і спати там, куди вони відправляються, оскільки ні того, ні іншого у палаті Т їм не потрібно. Згода.
– Маю невелике зауваження, – вставив полковник Діммок. – Здається, вони повертаються все рідше. Спочатку вони повертались десь раз на день. Зараз більшість із них відсутня тижнями, і повертаються вони рідко.