— Знудилась? — спитала я.
— Не терпиться вже почати, — відповіла вона, звертаючись до групи, наче я запитувала усіх.
Ми зібралися на розмову в спільному наметі. На той час вже стемніло. Невдовзі почувся дивний тужливий стогін, ми знали про його природне походження, проте все одно здригалися. Ми розійшлися по своїх наметах, щоб побути наодинці з думками, ніби це був сигнал відбою.
Певний час я безсонно лежала в наметі, подумки намагаючись повернутись у вежу, в шахту, але марно. Натомість мій розум постійно повертався до питання: що приховує її основа?
Під час переходу від межі до базового табору на узбережжі ми майже не відчували нічого надзвичайного. Пташки співали як і завжди, олені зривалися з місця, білі мітки їхніх хвостів світилися на тлі зелено-коричневого підліску; єноти перевальцем дибали у власних справах, зовсім не зважаючи на нас. Наша група почувалася запаморочливо, гадаю, переважно через відчуття свободи після багатомісячних обмежень тренуваннями й приготуваннями. Поки ми були в коридорі, у перехідному просторі, ніщо не могло нас зачепити. Ми вже не були тими, що раніше, і ще не стали тими, ким будемо, коли досягнемо місця призначення.
За день до прибуття у табір наш дух підірвала зустріч з велетенським диким кабаном, який стояв прямо на дорозі перед нами. Він був так далеко від нас, що без бінокля ми ледь могли роздивитись, що воно таке. Дикий кабан має поганий зір, зате добрий нюх, тож він кинувся на нас зі стометрової відстані. Він понісся стежкою просто на нас… але у нас лишався час, щоб вирішити, як діяти. Ми витягли довгі ножі, а у топографа знайшовся автомат. Кулі, ймовірно, зупинять трьохсоткілограмового кабана, але можуть і не зупинити. Ми почувалися занадто невпевнено, щоб відволіктись від кабана і зайнятися розпакуванням пістолетів та зняттям їх з потрійного запобіжника.
У психолога не було часу підготувати якусь техніку для нашої концентрації і самоконтролю. Все, що вона могла, — просто порадити: «Не наближайтеся до нього! Не дозволяйте йому зачепити вас!», — поки кабан продовжував наближатися. Антрополог нервово гигикала від перенапруження і безглуздя небезпечної ситуації, яка так повільно розгортається. І тільки топограф зробила щось доцільне: упала на одне коліно, щоб краще прицілитись. Серед усіх наказів була цінна вказівка: «вбивати лише тоді, якщо інакше уб’ють вас».
Я продовжувала дивитись в бінокль, а кабан наближався й наближався, його рило виглядало дедалі незвичнішим. Його риси були ніби спотворені, ніби звіра щось терзало ізсередини. В його рилі чи то пак широкій довгій морді ніщо не виглядало надзвичайним, проте мене непокоїло відчуття присутності в його погляді, ніби спрямованому всередину себе, і в тому, що його голова була вимушено повернута вліво, ніби натягнута невидимою вуздою. В його очах промайнула іскра, за справжність якої я б не ручалася. Натомість я подумала, що це тільки побічний ефект через тремтіння бінокля в руках.
Що б не підточувало кабана, невдовзі воно підточило його жагу до нападу. Він різко кинувся ліворуч, в підлісок, з ревом, який міг бути тільки криком болю. Поки ми дійшли до цього місця, кабан уже зник, залишивши по собі добре протоптану стежку.
Протягом кількох годин мої думки постійно поверталися до пояснення побаченого: паразити та інші причини невротичних розладів. Я шукала виключно раціональні біологічні пояснення. Через певний час кабан побляк в моїх очах, як і все, що ми бачили відтоді, як перетнули межу; я знову дивилась у майбутнє.
Наступного дня після того, як знайшли вежу, ми встали рано, поснідали й загасили багаття. В повітрі стояла хрустка прохолода, властива цій порі року. Антрополог розпакувала заховану зброю і роздала нам пістолети. Сама вона не випускала з рук автомат, який мав суттєву перевагу у вигляді підствольного ліхтарика. Ми не думали, що доведеться так скоро розпаковувати цей ящик, і хоч ніхто з нас не заперечував, я відчувала нову напругу між нами. Ми знали, що члени другої експедиції в Нуль-зону вчинили самогубство за допомогою вогнепальної зброї, а члени третьої експедиції перестріляли одне одного. І тільки після того, як кілька наступних експедицій обійшлися без людських втрат, наше начальство знову почало видавати зброю членам експедиції. Ми були дванадцятою експедицією.
Тож ми повернулися до вежі, усі четверо. Сонце пробивалося нерівним світлом крізь листя та вислий мох, створювало острівці світла на пласкій поверхні входу. Він залишався непомітним, непорушним, зовсім не лиховісним… а проте, тільки зусиллями волі нам вдалося стояти там, дивлячись на точку входу. Я помітила, як антрополог перевірила свою чорну коробку, й з полегшенням зауважила, що червоне світло не з’явилось. Якби воно засвітилося, нам довелося б припинити свої дослідження і перейти до інших справ. Я цього не хотіла, незважаючи на дотик страху.