Перспектива застрягнути у вічності нарізно від своєї утраченої сім’ї жахала його надто сильно, щоб зважитися на ризик, нехай навіть зовсім ефемерний. Тому-то, хоч як прагнув він визволення, та цього разу тільки міцніше стиснув кермо і зосередився на дорозі, а дерева знай зблискували світло-сірими видовженими вгору плямами в імлистій сутіні обабіч — і зникали позаду. Деякі широко розкидали віття і манили до себе, обіцяючи мир і спокій, немов обійми коханої.
Стентон зиркнув на спідометр. До повороту на Кембридж було вже недалеко. Цю дорогу він знав. Їздив нею багато разів ще студентом, коли повертався у досвітні години з Лондона: мчав тоді мов на пожежу, прилаштувавши між колінами на баку пакет з купленою на винос їжею, яку й відправляв собі до рота крізь відкрите забрало шолома просто на ходу.
От і нині мчав, щоб устигнути поснідати разом зі своєю давньою наставницею, професоркою Саллі МакКласкі — відомою спеціалісткою з історії військової справи, його улюбленою викладачкою в університетські роки. Зрештою, не просто улюбленою: МакКласкі належала до тих небагатьох у Стентоновому житті людей, з якими він зблизився по-справжньому. Дебела життєрадісна жінка з рум’яними щоками і не надто вдало знебарвленими вусиками, вона понад усе любила стати зі склянкою в руці перед каміном і поринути з головою у славне криваве минуле. Для МакКласкі історія була живою і трепетною, захопливою кавалькадою героїв і лиходіїв, фатальних змов і сміливих мрій. У затишній вітальні деканського помешкання, розташованого просто у Великому дворі Кембриджського університету, вона щотижня влаштовувала для своїх студентів диспути на тему «А що, якби…». У довгі, лінькуваті пообідні години частувала настрашених і водночас захоплених спудеїв пивом із чіпсами, а заодно спонукала їх уявляти й обґрунтовувати альтернативні історичні сценарії; якби доля звеліла інакше, ці сценарії спокійнісінько могли б лягти в основу її лекцій.
Стентон ще й досі наче бачив професорку на власні очі: ось вона у старезній військовій шинелі, яку носила замість халата, твердо стоїть перед каміном, без жодного натяку на якийсь там сором затуляючи студентам вогонь своїм масивним задом. У руці, щоб не засумувати, тримає склянку і різко гаркає незмінне «А що, якби…».
«Ну, отямтеся, сонні мухи! — гримить її голос, добряче вироблений на шкільних хокейних майданчиках і за десятки років тренування команд веслувальниць на річці Кем доведений до досконалого гуркітливого тембру. — А що, якби король Георг задовольнив вимоги американських колоністів і вділив їм жменьку парламентських мандатів у Вестмінстері?»
Далі завжди розпочиналася гучна і жвава дискусія, яка неминуче закінчувалася тим, що МакКласкі, не звертаючи особливої уваги на потуги студентів, котрі намагалися дійти якогось висновку, громовим голосом викладала свою версію:
«Ну, для початку, тоді не було б тієї клятої війни за незалежність, і розвиток Штатів пішов би канадським чи австралійським шляхом. Ніхто ніколи не винайшов би гамбургера, тротуари не були б обпльовані жувальною гумкою, світ не дізнавався би знов і знов про стрілянину у середніх школах. Можете у щось таке повірити? Америка, втрачена через якийсь десяток додаткових місць у Палаті громад! АМЕРИКА! Найбажаніша здобич на цій клятій планеті. Втрачена, і через що — бо забракло кількох жалюгідних місць на лавках для незалежних депутатів! Той дурнуватий Георг ІІІ не просто з глузду тоді з’їхав, він узагалі був цілковитий телепень! Бодай би йому! І що з того, що він трохи земельку обробляв і до дітей добре ставився? Через нього, гівнюка такого, ми втратили Америку!»
У ті довгі, підхмелені недільні пополудні їм було по-справжньому весело. Дискусія завжди зводилася врешті-решт до гучних сварок між марксистами, які твердили, що історія — це здебільшого неминучий результат дії наперед визначених економічних та матеріальних сил, і романтиками, які вважали, що історію творять особистості, а приступ болю у животі чи не доставлений адресатові любовний лист може змінити геть усе.
Професорка МакКласкі однозначно належала до табору романтиків.
«Історію творять не бухгалтерські відомості, а люди! — кричала вона якомусь аж зіщуленому з ляку прихильникові діалектичного матеріалізму. — Великі й нікчемні. Лихі й праведні. Жозефіна вийшла заміж за Бонапарта, бо попередній коханець погрожував викинути її на вулицю! Куцого капрала-корсиканця вона зневажала. То хіба треба дивуватися, що вже на другий день їхнього медового місяця він поперся завойовувати Італію і споганив на ціле покоління долю Європи? Якби та стара хвойда догоджала Бониному бену так само старанно, як хтозна-скільком іншим своїм коханцям, то той, цілком можливо, трахав би її спокійненько та й годі і не намірявся би трахнути цілий континент!»