«Це мій, — сказав я. — До побачення».
Та й поквапився до вагону; не вистачало ще залишитись тут, на безіменній станції. (Зрештою, я брехав собі. Станція ця не була безіменною, і квапився я зовсім з іншої причини. Мені раптом стало лячно від самої лише думки, що доведеться побути в цьому приреченому на злість містечку. І молоді люди, котрі сновигали вздовж потяга та пропонували іграшки — й самі на таких-от іграшках зросли! — також лякали мене).
Я встиг. Заліз на полицю і не втримався-таки, глянув у вікно. Поїзд рушив, і перон разом із нічними торгівцями потроху відповзав назад; блищали чорними плямами очей м'які іграшки, які цього разу не знайшли собі нову оселю. Та я був упевнений, що їм рано чи пізно поталанить.
Гаразд, ідемо — то ідемо. І скаржитися мені гріх, бо несподівано для самого себе закуняв, і міцно закуняв, на противагу попереднім спробам. Одначе ж — нема щастя на світі! — збудили мене.
Дивлюсь: хлопці в камуфляжах. Митники, значить.
І, не замислюючись, я тягнусь до сорочки, в якій у мене лежать гаманець та паспорт — тягнусь і виявляю, що сорочка ж ось вона, висить на вішалці, а паспорта з гаманцем як і не було. І, отже, виходить, забув я їх на станції м'яких іграшок! (Якщо, звичайно, дама з собачкою не поцупила, поки відводила мені очі).
Але тут прокидається Світлана, бачить мене знервованого й повідомляє, що якщо я хвилююся з приводу паспорта, то даремно. Бо коли я спав, вона брала у мене гроші й заодно переклала до себе паспорт. Щоби хтось принагідно не поцупив.
«Зажди, — кажу я їй, — зажди. Коли ж це ти гроші брала, якщо я на останній станції виходив із потяга з гаманцем?»
«Ну, — відповідає, — коли ти виходив, не знаю, а я — нещодавно. Ти ж сам побивався, що Миколці іграшку не купили, так?»
І просить хлопців підняти ліжко, й показує мені, що в скрині, поряд із нашими торбами, лежить велетенський заєць.
Вираз мого обличчя, певно, тієї миті був промовистий, бо прикордонники як один нашорошили вуха і стали в стійку.
І тут: «Няв!»
Усі аж здригнулися.
А їхала з нами дівчинка років двадцяти, кота з собою везла. Їх запросили знятись у рекламному ролику якихось котячих консервів, і тепер ось дівчинка з котом поверталася додому. Вона нам усі вуха проторохтіла, поки вечеряли; розповідала, «як усе вийшло», як її «випадково вибрали» і як «добре заплатили». А тепер її Мурзик утрутився й урятував мене. Бо митники миттю забули про старого діда й зосередили всю увагу на «кінозірці» з її звірятком…
На ранок я почав з'ясовувати, що й до чого. Виявилося, що до митниці була лише одна довга зупинка, а на ній справді зазвичай продають м'які іграшки. Якби не гаманець із паспортом, я би вирішив, що ми зі Світланою — і вона, і я — разом виходили на станції, а так… А так, значить, лише вона: адже, речовий доказ був у дружини.
А я? Мабуть, наснилося. Всякі сни бувають, і дуже часто вони скидаються на дійсність. Знаєте, чуєш одним вухом, що відбувається, а мозок уже сам домислює й домальовує в уяві таке… Та й ніч — вночі завжди все бачиться трохи інакше. Ранкове сонце має чудодійну властивість повертати людині здоровий глузд. І як узагалі я повірив у всю ту маячню?..
Що кажете? Питаєте, що з іграшкою? А що з іграшкою? — подарували Миколці. Не спалювати ж її на пустирі.
От і вся оповідка.
Ага, забув! Дівчисько те, що з котом їхало, нещодавно по телевізору показували, в рекламі. Виходить, не збрехала, справді знімалася.
Олівець із напівстертим написом
Поїзд уже півгодини погойдує мене в своїй прокуреній плацкартній колисці. Я сам, решта місць порожні. Збоку — теж нікого.
Починаю дрімати, аж раптом на якійсь проміжній станції з'являються попутники. Вітаються зі мною, розпихують валізи, сідають.
— Ху-у!
— Спекотно нині!
— Еге ж!
Один — худий, похилого віку, майже-дід, у коричневому костюмі, що бував у бувальцях, з потертим капелюхом. Капелюх він кладе поруч із собою і деякий час дивиться крізь немите вікно. За вікном — ліс, ліс, ліс…
Другий — здоровань, із тих, що в будь-якій компанії стають невичерпним джерелом енергії. Добродушний, простакуватий, але тільки на перший погляд. Цей, відхекавшись, дістає сумку, розкладає на пластиковому столику припаси.
Майже-дід трохи метушливо приєднується до здорованя. Намагаються запросити мене — (булькає пляшечка «домашнього», клацають, торкаючись столика, незмінні варені яйця) — я, розуміючи, що образяться, все ж відмовляюсь. Мовляв, уже поїв.
— Ну, вибач…
— Та нічого. Смачного.