Він замовкає, повз нас проходять двоє хлопців у футболках «Динамо-чемпіон» — покурити в тамбур.
— Кажете, олівець, — чи то здоровань повірив, чи то вирішив підіграти.
— Саме він! Виявилося: що ним не намалюєш, все… уречевлюється, чи що. Головне, потрібно рукою або чимось іншим накрити малюнок, лише на мить — а потім піднімаєш, і воно вже… існує.
— Та-ак, знатна штуковина була б…
— Вважаєте? Я також на початку вирішив: оце так-так! Пощастило нечувано. Як гадаєте, що намалював після квітки?
Здоровань стенає плечима: йому спекотно і нудно від вигадок попутника, до того ж він ще не доїв, але хрумкотіти огірком незручно, доводиться терпіти і слухати.
— Вентилятор! — зізнається майже-дід. — У мене в кімнаті завжди задуха, от і вирішив… Давно мріяв, між іншим! Любовно так вималював усі лопасті, корпус, кнопочки «швидше-повільніше», шнур, вилку. Вентилятор, само собою, уречевився. Я вилкою в розетку — не всовується. Відстань між штирками маленька. Я заміряв, перемалював. Вставив, увімкнув. Не працює. Думаю: в механізмі якісь неполадки. Розбирати корпус, а корпус не розбирається! Ну, розбив я його врешті-решт молотком. Розбив, зазирнув подивитись, у чому річ — усі деталі на місці. Ну, всі до однієї (я ж трохи в техніці кумекаю, знаю, що кажу). І — не працював, хоч ти лусни!..
Уболівальники-«динамівці» повертаються, змушуючи майже-діда вкотре перервати розмову.
Пройшли.
— Ну, гаразд, із вентилятором не склалося — і біс із ним. Так я, дурень, слоненя намалював… От ви колись намагалися намалювати слоненя? Не мультяшного, а справжнього.
— А нащо вам знадобилося слоненя?
Майже-дід червоніє:
— Думав онучці подарувати. Ну, вона якось книжку прочитала, і відтоді це її мрія: мати живе слоненя. І я — намалював. Хобот, вуха, очі (бивнів не робив — у слоненят, здається, нема бивнів), ноги, хвостик. Усе як слід. Знаєте, що з ним трапилося?
— Здохло ваше слоненя, — похмуро промовляє здоровань. — Певно, що здохло.
— Так, — майже-дід глибоко зітхає, — так воно і було. Хоча кілька секунд жило… Як воно кричало!.. Як!.. Але я про інше, знаєте. Я багато ще потім перепробував різного уречевлювати, і нічого в мене не виходило. Бо я з дитинства не вмію малювати, так, не вмію. А…
— Пробачте, до чого тут зміни в історії? — втомлено запитує здоровань і тужливо дивиться на двері в тамбур.
— Ну, це ж так просто. Адже якби я вмів малювати по-справжньому, щоб намальоване працювало, я міг би, скажімо, уречевити сотні тонн харчів, споруджувати будинки, я б…
— Паперу б не вистачило, — презирливо кидає здоровань.
— Так, — промовляє майже-дід тихо-тихо, його слова стають ледь чутними на тлі перестуку коліс і розмов у сусідніх плацкартах, — саме так. Але в кожної медалі є й зворотній бік. Уявіть, я коли почув про війну, одразу й подумав: адже я міг би зупинити її… Мені так здається принаймні.
— Як? Намалювати «мир в усьому світі»?
Майже дід хитає головою і вимовляє лише п'ять слів, але на здорованя вони діють убивчо: він блідне і перестає дихати.
— Ґумка на іншому кінці олівця.
— Так-так, ґумка. Я випадково собі нею стіл продірявив, — гірко посміхається. — Досі хто не приходить — дивується: як ти так… примудрився!
Здорованеві стало не по собі.
— Тож… олівець…
— Я спалив його.
Вони мовчать, я мовчу, катається по пластиковому столику нез'їдене варене яйце.
— Чому? — запитує нарешті здоровань. — Невже тільки тому, що не вміли малювати?
Майже-дід хитає головою:
— Ні, не тому.
Він цокає язиком і починає нестерпно довго розправляти пожмакану фіранку на вікні.
— Не тому. У мене ж часу було — вагон. Безліч у мене було часу. Та-а… Я навчився малювати — так, щоб працювало, і… Розумієте, я навчився малювати… От чому.
Ми всі кудись їдемо, їдемо. Шелестить зіжмаканою серветкою фіранка. Сусіди більше не кажуть ні слова. Я прокидаюсь.
Зобразіть мені рай
Світлій пам'яті безсмертного Флорентійця
Поміж світанком і заходом знову безодня в'язких спалахів й агоній: і відповість тобі якийсь сторонній із вицвілого дзеркала нічного.