От все, що є: нікчемна мить без краю, — й немає інших пекла або раю.
— Яким ви уявляєте собі рай, юначе?
Він не знав. Ніколи над цим не замислювався.
Навіть зараз, лежачи на лікарняному ліжку, загіпсований від п'ят до підборіддя, — не замислювався. Хоча, певно, слід було б… Але коли, перебігаючи дорогу, побачив «Жигулі», що вислизнули з-за повороту, — було пізно, а тепер… Тепер тим більше ні до чого. Адже живий; доктор сказав, що «ранувато вам помирати, юначе».
То навіщо ж питає?
Данько в'яло махнув рукою-клешнею (вся у бинтах, і свербить нестерпно!):
— Не знаю, — відповів. — Рай? Н-ну, він таки, бачте, у хмарах, із янголами німбастими і з цією… з брамою. Ковані ґрати, замок амбарний і… і колючий дріт угорі натягнуто, щоб кому не слід не лазили.
— Цікаво, — доктор почухав сизувату щетину на підборідді й кивнув — більше, здається, самому собі. — А чому саме так?
— Ну, який рай без хмар і янголів? А дріт… не знаю, уявив раптом. А ви чому запитуєте, Михайле Яковичу?
— Ви ж художник, правильно? — він перехопив Даньчин засмучений погляд на забинтовану руку і посміхнувся: — Не турбуйтеся, малювати зможете. За кілька місяців, якщо будете поводитись пристойно і дотримуватись усіх розпоряджень, я ще побачу, як ви танцюєте! А щодо раю… Можливо, колись ми повернемося до цієї розмови. Поки що відпочивайте, набирайтеся сил.
Він пішов, залишивши після себе міцний солодкуватий запах тютюну і надію, несподівану і недоречну.
Танцювати… З ким Данько буде танцювати за кілька місяців?..
Медсестри сказали, що зателефонували Ларисі й переказали через молодшого брата щодо Данька — мовляв, у лікарні, але нічого серйозного. Данько, щойно прийшов до тями, замордував медсестер і нянечок питаннями, раз навіть передзвонювали при ньому, але тоді ніхто слухавку не взяв. «Та не хвилюйся ти, — заспокоювала Ксенія Борисівна, медсестра, чимось невловимо схожа на Даньчину маму. — Ми й адресу змусили записати, і повторити, щоб не помилився. Приїде вона, обов'язково приїде. Може, все ж бабусі твоїй повідомити?»
Тут Данько закомизився: після смерті батьків бабуся сама його виховувала, все пенсію збирала, щоби міг поїхати в місто в художній вступати. Данько, звичайно, і свої заощадження мав, йому б вистачило, але вона тоді примудрилась потайки до валізи запхати, аж в общазі побачив. Потім надсилав їй, скільки міг… але нечасто, стипендії ледве вистачало.
Словом, якщо бабуся, не приведи Господи, дізнається (і якщо їй тут-таки жаба цицьки не дасть), — приїде, звичайно. Але з грошима у неї і так скрутно, та й чим вона зарадить? — тільки даремно хвилюватиметься.
Він пояснив усе Ксенії Борисівні, і та пообіцяла телеграму не надсилати. І надалі телефонувала Ларі — безрезультатно. Слухавку ніхто більше не брав, довгі гудки — і думай що хочеш.
Найважче Данькові було ночами: через сильну сверблячку під гіпсом спав він уривками, наповненими по самі вінця маренням і потом.
Данько лежав у палаті сам, три інші ліжка були порожні. Іноді вмикав радіо, але воно ловило єдину програму, загальнодержавну, з божевільними фольк-піснями співаків-перестарків і суконними новинами. Новини традиційно починалися і закінчувалися повідомленнями про повені, терористів і отруєних школярів. Натомість із коридора долинали інші, від «Стареньких-FM»: пришкандибавши погрітися на сонечку, хворі рипіли про домашні сварки, про болячки, пліткували про медперсонал.
— А Якович, чули, — шепотіла бабця, схожа на мумію часів якогось Тутмоса Мінус Першого, — Якович, кажуть, знову в загул збирається.
— У відгул? — виправляла її новенька.
— Не у відгул, а в загул, — зі смаком креготіла «мумія».
Згідно зі «Старенькими-FM», інтелігентний з вигляду Михайло Якович мав звичку приблизно раз на два місяці зникати днів на десять. Причому, бувало, до нього додому телефонували чи навідувалися колеги — і незмінно виявлялося, що в квартирі нікого немає. Версії лікарнею ходили різні: від банальних запоїв («Аякже! На такій роботі — і не пити?..») до таємничої коханки в іншому місті. Нудьгуючи, Данько конструював власні припущення, навіть розмірковував про те, щоб, наче Ніро Вульф, не виходячи з кімнати, розслідувати таємничу «справу про лікаря, що час від часу зникав», — але для цього потрібен був помічник, здатний виходити з кімнати. От якби Лора!..
Так, зрештою все зводилося до одного. І вивчаючи у вечірній напівтемряві авіабазу комарів на стелі (незабаром підуть в атаку!..), Данько болісно думав про те, що поки він тут одлежує боки, з Ларисою сталося щось погане. Ніч підкладала довірливій уяві мальовничі картини, все жахливіші. Ранок теж не приносив полегшення, а вдень Данько провалювався в напівсон, погойдуючись на хвилях «Стареньких-FM» і дивуючись, як комарам вдається проштрикувати гіпс.