Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…
«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.
Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.
Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.
До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?
Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.
Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.
Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.
— Чому їх увесь час до мене приносять?
— Кого?
— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…
— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.
«Лихолап» не збрехав: вантажний ліфт справді зламався. А в інший, старий, із подвійними дверима і неодмінною ліфтеркою бабою Вірою (поза очі її звали Вергілею), ані носилки, ані каталки по ширині не проходили. «Певно, хворі стали товстішими», — думав Данько, вперше підносячись на третій поверх — там були кабінети, де віднині й до завершення курсу лікування його повинні були «процедурити».
Він міг тепер ходити без милиць, проте з ціпком, тож при першій нагоді спустився у фойє центрального входу і купив телефонну картку. Телефон на першому поверсі, звичайно ж, був зламаний, тому довелося йти на другий.
Дозвонився одразу ж — але, як виявилося, помилився номером. Спроб за десять зрозумів: або в телефоні, або десь на АТС — ґлюк, щоразу він потрапляв не туди і завжди — до різних людей.
«Успіх любить завзятих» — Данько піднявся на третій (слухавка відірвана і валяється в кутку), четвертий (немає сигналу), п'ятий (отвір для картки забитий металевим доларом, який не виколупаєш — а судячи з подряпин, намагалися не раз)… Шостий, сьомий і восьмий поверхи тішили або хронічно короткими гудками, або додзвоном винятково на автовідповідач, або безперервним «Хвилю тримай!» з динаміка. Данько навмисне дочекався, поки пісня скінчиться, почув загрозливе «А тепер — реклама!» і поклав слухавку.
На дев'ятому телефона не було. Лише на підвіконні жовтіла зім'ята газета. Данько підняв її і розгорнув: усе те ж саме — пожежі, повені, смерчі, терористи…
І лише дивне число в кутку, об яке чіпляється погляд: 25 липня 1300 року. Певно, помилка набірника.
Данько обережно склав газету і залишив там, де взяв, — на підвіконні.
Стрімко спускаючись, завдяки ліфтерці, на рідний перший поверх, він усерйоз розмірковував про втечу з лікарні — до найближчого телефону-автомату.