І ось уже впродовж тридцяти років, виходячи з дому, Борис Павлович завжди торкається пальцями монетки…
Зараз теж — торкнутися, і в дорогу!
Борис Павлович жив неподалік від естрадно-концертного центру, де у вихідні влаштовували скромний нумізматичний ринок. Утім, частина колекціонерів торгувала на доріжках сусіднього парку. По-перше, тут не треба платити за місце, що для багатьох суттєво. По-друге, покупців тут більше, бо ж за вхід до центру беруть гроші, а сюди приходять гроші витрачати. Нарешті, теплої пори року, якщо гарна погода, набагато приємніше сидіти в парку, ніж у задушливій, прокуреній залі.
Щоправда, Борис Павлович, як один із найстаріших членів товариства, повинен був подавати своєю поведінкою відповідний приклад. Але саме завдяки старійшинству він мав право на певні привілеї; та й влаштовувався Борис Павлович у парку, тільки коли ранок тішив оксамитовою погодою (а це, на жаль, траплялося не завжди).
Вересень облітав вогняним листям, яке, наче в передчутті майбутніх багать, завчасно набуло відповідних кольорів. Гіркий дим уже потік до небес: двірники, як водиться, найменше звертали увагу на заборони й спалювали листя та сміття з флегматичністю втомлених богів. Борис Павлович неквапом крокував по доріжці, вітаючись із торговцями, яких він знав тут геть усіх.
— Привіт, Бор-Паличу! — Китайкін, як завжди, торгує більше зубами, ніж монетами. — Прошу, святе місце пана дожидає. — Він завжди такий, цей зубоскал і баляндрасник: слова без примовки не скаже. Поруч із ним, чортом лисим, не занудьгуєш.
— Доброго раночку, — вітається й дід Пугачин. — Дивлюся на вас, молодий чоловіче, і бачу: сьогодні щастя нам усміхнеться.
Борис Павлович потискає тверду, впевнену долоню Пугачина, яка зовсім не пасує до зовнішнього вигляду діда: незграбного, неначе наспіх змайстрованого з ганчірок і тонких дерев'яних жердок.
— Ви так гадаєте? Чому?
— Настрій, бачу, у вас пречудовий.
— Так, усмішка в тебе, Бор-Паличу, що треба! Скарб знайшов?
Гуртовник неуважно кивнув. Скарб не скарб, але настрій і справді пречудовий. Бо серце, схоже, попустило. Ще вранці, коли прокинувся й лежав, тупо дивлячись у стелю, здавалося, — все, востаннє. І кожен подих — ось цей… Ні, ось цей — точно — останній. Та ні!.. Здається, відвоював ще дещицю життя.
Із серцем Борис Павлович здавна не ладив, і чим старшим ставав, тим частіше цей годинниковий біомеханізм, вмонтований у грудну клітку, нагадував: ти не вічний, скоро кінець, на моєму циферблаті все знулиться, випростається новорічним серпантином заповітна пружинка, і — по всьому! Пам'ятаєш про це, Монетнику?
Забудеш про таке!
Звичайно, він ходив до лікарів (коли був вільний час, а траплялося це дуже рідко). Лікарі виписували ліки, призначали процедури і дивилися крізь нього байдужими поглядами. Він не ображався, розумів — і їх, і що означають такі погляди. Ліки вживав, але нерегулярно, оскільки суттєвих результатів не помічав, окрім виснаження родинного бюджету. Переважно ж витрачав «зайві» гроші на черговий експонат своєї колекції й носив у грудях пекельну машинку, яка — варто тільки зробити занадто різкий рух чи перехвилюватися — зсередини вганяє в тебе гостро відточені пазурі. Що ж, нам не звикати!
А заглядати по той бік життєсмерті навіть здавалося кумедним — після того, звичайно, коли черговий напад відкочувався солодкувато-гіркою хвилею. І здавалося тоді, що цей раз — останній, що більше таке не повториться; і життя уявлялося розкішним. Ось як сьогодні.
«Щастя нам усміхнеться?» — а куди ж воно, ріднесеньке, дінеться?!
Борис Павлович розкрив дипломат, виклав на асфальт прямокутник прозорої плівки, на нього — кілька альбомів з монетами (з тими, що на продаж, і тими, які лише на обмін), поруч примостив банку з-під чаю, куди безсистемно зсипано різний дріб'язок — його зазвичай купують колекціонери-початківці. Доповним імпровізований прилавок стосом книжок і журналів з нумізматики — і дипломат можна зачиняти. Ой, знову забув! Газету треба витягти, щоб постелити на колоді.
На колоді вже прилаштувався Китайкін.
— П'ю ще не приходив? — запитує Борис Павлович.
— Ще не додибав, — радісно відгукується Китайкін. — Але має бути.
Борис Павлович дивиться на годинник: уже по десятій, Сліпий П'ю зазвичай з'являється близько дванадцятої. Він перекупник — і, схоже, високопрофесійний шахрай. Ні Борис Павлович, ні його приятелі не знають, як звати П'ю насправді. А призвісько йому дали за круглі чорні окуляри, які часто носять сліпці. Втім, більше нічим на пірата з книги перекупник не скидався. Він був аж ніяк не жебраком, навпаки, ті екземпляри, які П'ю час від часу з-під поли пропонував своїм клієнтам, приносили йому непоганий прибуток. Усі чудово розуміли, що свій товар він дістає незаконними шляхами — скуповує за безцінь в археологів, людей, що випадково знайшли скарб, отримали старі монети у спадок тощо. Розуміли, але пристрасть до колекціонування пересилювала. Як завжди.