Михайла Яковича його персональне пекло. Подумав, але запитувати не наважився.
— Ваша Лариса, — слова давалися лікарю нелегко, наче він виголошував вирок важко хворому, — ваша Лариса, гадаю, це і є ваші індивідуальні муки. Точніше, не вона сама, а те, що ви її шукатимете, але ніколи не знайдете. Інакше б локус не залишив вам надії. І відібрав щось інше: ноги, руки, можливість малювати.
— Але чому?!.. Чому саме вона?!
Михайло Якович не відповів, присів на краєчок ліжка і стенув сутулими плечима.
— Не засмучуйтесь, — попросив. — Зрештою, вона жива — десь там. А локус у кращому випадку подарував би вам ерзац, підробку, ляльку — так, здатну розмовляти, зовні нічим не відмінну від вашої коханої, — але ж ляльку.
— Я вам не вірю, — прошепотів Данько. — Не вірю! Ви псих! Ви… вас треба в лікарню!..
— Я вже в лікарні, — невесело посміхнувся лікар. — Знаю, повірити в те, що я розповів вам, важко. Я давно вже не насмілювався нікому… Просто, юначе, я побачив у вас надію. Не тільки для себе. Поміркуйте: що відбувається з тими, хто помирає тут; куди вони потрапляють? Вони ж і досі не вірять у краще життя по той бік смерті. Їхня уява не здатна створити нічого, навіть трохи схожого на те, у що вони могли б повірити. Я прошу вас: зобразіть рай. Не зараз, не тут — колись потім, але зобразіть. Так, щоб кожен, побачивши, повірив.
Він пішов — і, наче тільки й чекало на цю мить, увімкнулося радіо. Повідомило: «…рання версія відомої пісні», — і, зашипівши, вибухнуло хриплим голосом:
На півслові радіо подавилося перешкодами, по-дитячому протяжливо зітхнуло й затихло.
— Псих… — прошепотів Данько, хитаючи головою і дивлячись на зачинені двері — наче в спину лікареві. — Псих!
І заплакав.
За кілька тижнів його виписали з лікарні. Квартира, яку Данько найняв, зустріла пилюгою в кутках та знахабнілими рудими тарганами. Він заплатив наперед за кілька місяців — не дивно, що господарі не турбували візитами.
В общазі нікого не було: літо, хлопці роз'їхалися. Данька навідався до бабусі, впевнився, що з нею все гаразд, і поквапився назад до міста. Шукати Лapy.
З чого почати? З нових господарів її квартири — в ЖКК, мабуть, знають ім'я та прізвище тих, хто вселився.
І Данько пішов у наступ: спершу на ЖКК, де спіймати потрібного чиновника було нелегко, а витягти з нього хоч щось — і поготів.
Він атакував одразу на кількох фронтах: шукав виходи на вантажівку з написом «Гермес», що відвезла Ларису з сім'єю бозна куди; намацував можливі ниточки до нинішнього власника Лариної квартири. Ниточки дражнили: рвалися, уводили в нікуди, звивалися в петлі… але щойно Данько впадав у відчай, з'являлася нова надія, і він зі свіжими силами кидався в бій.
Літо несподівано закінчилося, а він раптом виявив, що рука сама тягнеться до пензля, пензель — до купленого ще до аварії, але так і не використаного полотна.
Підпрацьовував пейзажними мініатюрами, які продавав у підземці на Майдані Незалежності, а для себе малював… різне. Але не рай: навіщо?
У божевільну маячню Михайла Яковича Данько не вірив. Тоді, в лікарні, майже «купився» на післязапойні фантазії дивного лікаря; хоча, якщо поміркувати, що тут дивного? Робота в людини така, нерви треба якось розслабляти, от Михайло Якович і розслабляє: раз на два місяці відгул-запій, що супроводжується логічною та цілісною нісенітницею в дусі езотериків нашого часу.
А аргументація, звичайно, жодної критики не витримує — якщо поставитися до неї неупереджено. Мало які самогубства з наступними воскресіннями примаряться п'яному лікарю. А люди в піджаках — узагалі дрібниця! Людей у піджаках Данько бачив часто. А також у футболках, джинсових сорочках і в плащах. І що з того?
Благополучно забувши про лікарські нісенітниці, Данько і далі шукав Ларису. Друзі з художнього допомагали чим могли — і не тільки в цьому, але і взагалі повернутися до життя. На якісь кошти Данькові все ж треба було жити і малювати, а не, як висловився Олекса Косар, видавати себе за Еркюля Голмса.
Потім несподівано померла бабуся. Добрі сусідки надіслали Данькові телеграму, тож додому він приїхав наступного дня. Виявилося, що бабуся всі ці роки ощадливо збирала гроші на власні похорони і на забезпечене життя онука. Вистачило — і на одне, й на інше. А ще Данько, прислухавшись до поради Косара, продав будинок і купив собі невеличку, але власну квартиру неподалік від тієї, яку раніше винаймав.