— Гадаєш, приїде?.. — сказав, наче звинуватив, Олекса. І додав, перехопивши Даньків погляд: — Та, загалом, ти маєш рацію. Звичайно, приїде. Куди подінеться.
І більше цю тему не зачіпав.
Небавом у Данька відбулася й перша виставка. Пройшла вдало, деякі картини продалися, критики сприйняли доброзичливо, а головне — абсолютно випадково Данько познайомився з одним із керівників фірми «Гермес». Саме тієї.
— З'ясуємо, — пообіцяв той. — Тільки скажіть, якого числа і звідки переїздили. — Роблячи послугу молодому і талановитому художнику, директор вважав, що таким чином долучається до високого мистецтва.
Однак числа Данько не знав. Себто, знав, що поїхали вони того ж дня, коли він потрапив у аварію, — але коли це сталося?! — не пам'ятав.
…Автобуси за місто ходили кожні півгодини. Він увіпхався у вихолоджене нутро, примостився в кутку і витріщався на ліс за вікном, точніше, у те, що замінило ліс — новобудови, які купчилися вздовж залитих у бетонні береги ставків, наче верблюди біля ночв, по вінця заповнених каламутною водою. Котра все одно цінніша за золото, бо навкруги — пустеля.
Пустеля!
А де ж ліс?! І де — лікарня?!
— Знесли, — сказала тітка-кіоскерка зі скляного віконця-дупла. Ще й по-сов'ячому зблиснула окулярами. — Спершу-он відгрохали новий корпус, а потім уже знесли старий. Давно, рік тому, здається… Ну, півроку точно, як зрівняли з землею. А тобі воно нащо?..
Розгублений, Данько поплентався на зупинку. Можливо, запитував він себе, ти помилився, переплутав, не туди поїхав? Але дорогу, якою їх із лікарем везла «швидка», він запам'ятав добре.
Поряд із зупинкою з нестямним захопленням копирсався в урні бомж. Не звертаючи уваги на надкусаний банан, із презирством поставившись до новесеньких рукавичок і в'язаної шапочки, він завзято видобував зі сміттєвих надр звичайнісіньку пляшку з-під пива. Порожню.
Наче відчувши на собі чужий погляд, нечеса обернувся й підморгнув Данькові смарагдовим оком.
— О-от вона, красуня. Пляшечка моя, душечка занапащена, — мимрив бомж, гойдаючи на руках знахідку. — Замкнулася, на лялечку перекинулася, осклялася… етикетка старенька, заважає ж! — вигукнув він із болем та відразою. — А я тебе, ріднесеньку, у вичистилище, там тебе відмиють, папірчик відклеять і по-новому, в наступне коло, як і має бути. Ах, ти ж моя… А мені — копійчинку за тебе. Копійчинку за тебе, копійчинку за інших — дивись, так і на квиточок назбираю. У рай… ха-ха!.. райцентр, де… ха-ха! батя мій жде-дожидає блудного сина.
Бомж засунув пляшку в кишеню і, повернувшись до Данька, сказав несподівано чітким і ясним голосом:
— Ну, дай, скільки не шкода, не жлобись. Диви, може, й врахується.
Данько вигріб з кишені всі копійки і зсипав бомжеві в тверду, наче з кістки, долоню.
Весь час, поки їхав до міста, він упевнював себе, що — збіги, просто жахливі збіги!.. З людьми і не таке буває.
А пам'ять надокучливим лоточником підсовувала одне й те ж: розмову з Михайлом Яковичем. «Якого, до речі, теж тепер бозна де шукати», — подумав Данько.
І ще подумав: мав, певно, рацію Олекса, коли відмовчувався. Лариса поїхала і навряд чи повернеться, якщо не повернулася до цього часу.
Махни рукою і не роби з мухи слона.
Але махнути — рука не піднімалася.
«…на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка…»
Сказати собі «забудь» можна.
Забути — ніяк!..
На пропозицію відсвяткувати день народження Косара Данька відгукнувся із захопленням. Розвіятися — це саме те, що йому зараз потрібно.
На ранок, прокинувшись у чужій квартирі, він силкувався пригадати, як, власне, розвіювався. Не пригадав. Тільки билася в голові одна думка, що прорвалась крізь блокпости здорового глузду і не бажала тепер здаватися без бою (от і билася, мерзота!): «А якщо лікар не брехав?»
«Який лікар?» — пискнув був здоровий глузд — і одразу ж здався.
Звісно, який.
Той, який стверджував, що ти мертвий, a Лapa жива. Який говорив, що, можливо, померлі тут знову повертаються туди (де Лapa — жива!). Той лікар, який просив зобразити йому рай.
Зараз Данько точно знав, яким має бути його, Даньків, рай.
«…бракує уяви. Тому, коли вони помирають, і потрапляють…»
— У мене вистачить уяви! — сказав Данько квартирі, збагнувши раптом, що зовсім вона не чужа, а його власна, просто не впізнав спросоння.