Колись, подумав Шахх, він сам теж скаже їм правду. Не цим, ясна річ, — іншим, котрі прийдуть за рік, два, десять. Колись він набереться мужності і скаже… зламається, втративши останні крихти надії, — і скаже.
А доти — покірно виконуватиме те, чого від нього чекають: вкладатиме в ці голови хоча б малу краплину від здобутих людством знань. Намагатиметься зробити з них людей.
Він і сам не знав — у божевільному сподіванні чи ж в ім'я служіння Чорній Козлиці, Матері Лісів.
— Йа! — прошепотів він одними вустами, падаючи на коліна і торкаючись лобом мокрих каменів. — Йа!
Це було вище за нього — рабське поклоніння, що наринуло раптово, зухвало. Це було в ньому.
— Йа, Шуб-Ніґґурат!
У небі прогриміло, блискавка, схожа на щілину, розчахнула світ навпіл.
— Йа! Тобі, Всемогутня і Чорнозінича, Та, що Проймає та Очищає, підносимо свої молитви!..
Краплі барабанили по каменях і спині, по дахах і руїнах, по бані Виховалля і по вівтарях. Шахх усміхався. Коли Матір Лісів прийде по наступний легіон ярих, вона буде задоволена, о, так! Як і решта Давніх Господарів, вона любить покору і любить живу плоть. Вона опікується своїми чадами. Вона велична і всемогутня, нагороджує вірних і карає тих, хто помислив зухвале.
Хтось убогодухий міг би запитати: чому ж тоді Рогата бажає, аби ярі вчилися? А відповідь була очевидною: тому, що розумні люди — смачніші!
Шахх, котрий досі не забув, якою солодкою була плоть його наставника, знав це напевне.
Чудове перетворення
Присвячується Миколі Олексійовичу Сороці
Перший гробокоп: (співає)
А старість — гульк! — підстерегла,
Вхопила в пазур лютий
І в край далекий завела,
Звідкіль не повернути.
1. «Знову прителющився! Наслідить, а ти прибирай за ним».
Стара відклала в'язання; стогнучи, підвелася з крісла й непевною ходою почовгала до маленького передпокою.
— Чого мнешся? Гайда в кухню, зараз прийду! — проказала вона.
…Сьогодні зранку спина геть забула, що здатна розгинатися. Тяжко дихаючи, стара ледве сповзла з ліжка — й вирішила, що можна зробити собі вихідний, власне, не вихідний, а навпаки — і нікуди не виходити. По сигарети вона з'їздить завтра.
До обіду сиділа в кріслі й в'язала. (Нитки нині коштують недешево, але вона призвичаїлася розпускати зв'язане й починати все спочатку. Жінки, що торгували, як і вона, сигаретами, казали, що вигідніше в'язати й продавати теплі речі, рукавички, наприклад; але вона не згодилася. «Дурна», — вирішили торговки). Хотілося їсти, і з двох бід — голоду й болю в спині — стара обрала першу.
«А це пришкандибав — повзи. Поїм зате».
Вона дочовгала до кухні, недобре зиркнула на гостя й потяглася до каструльки, аби зварити кашу.
— Спина? — зі співчуттям запитав скелет.
Стара насуплено змовчала.
2. Вона торгувала сигаретами — було це десь двадцятого лютого. Вітрюган сипав сніжні зерна за комір й у розкриту валізу. Сигаретні пачки навіть під целофаном зволожувалися, втрачали свою форму. «Завтра доведеться вклеювати нові».
Хилилося на вечір. Станція метро «Лук'янівська» вивергала юрмиська людей, порція за порцією. Ще година-друга — і можна збиратися додому. Стара намацала через бокову кишеню кишеню внутрішню, потаємну. Семенівну під Новий рік підловила якась шпана, відібрали все: і сигарети, й гроші. «Іроди кляті! — бідкалася Семенівна. — Фашисти, молокососи!» Стара тоді й підшила потаємну кишеню, куди складала купюри. Так почувалася певніше.
Стара стояла біля парканчика, поряд із тролейбусною зупинкою. Сумку з товаром дбайливо прив'язала до металевої огорожі, сама заклякла над «вітринною» валізою й уважно стежила за перехожими. Перехопити погляд клієнта вкрай важливо. Часто від цього залежить, підійде він до тебе чи до твоєї конкурентки.
Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.
Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.
Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.