Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.
— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!
— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.
— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!
Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.
— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.
Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.
— Тобі боляче, — раптом почула над головою.
Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.
— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.
Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?
Позаду стояв скелет.
Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.
— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.
«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».
— Пішл-ла ти! — кинула люто.
Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.
Стара тепер лежала на боці й усе чекала, коли Смерть забере її, але скелет нічого не робив.
— Чого зволікаєш?! — кинула слова просто в порожні очниці.
Перехожі скляними поглядами намацували собі дорогу, силкуючись не дивитися на стару.
— Гаразд, — прошепотіла вона. І жінкам: — Ну ж бо, підніміть мене, в-вашу…!
Торговки заметушилися, підхопили стару, звели на ноги, обтрусили пальто від снігу.
Стара грубо вивернулася з їхніх рук і подивилася на скелета. Той ступив до неї ближче, прикладаючи до грудної клітки кисть:
— Даруй, що налякав… Ти здавалася такою нещасною, і я хотів допомогти.
Він потупцював на місці, залишаючи на снігу кістяні відбитки…
— Шо з тобой? — запитала Філіпівна. — Ударілася сильно?
— Пішла ти!..
— Тьху. Савсєм здурєла, — пхикнула торговка. Інші несхвально похитали головами та й розійшлися по своїх «точках». Скелет залишився.
Стара із досадою глянула на валізу із вкарбованим у сигаретні пачки відбитком чобота. На те, щоб нагнутися й підняти валізу не було сил: поперек ніби скам'янів.
Стара почала відв'язувати од парканчика сумку.
За спиною знайомо бряцнула кришка валізи.
Вона спроквола обернулася. Скелет узяв валізу на замок, підняв і подав господині.
«Шо ж вони, не бачать?»
Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.
«А перехожі?»
— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.
— Нехай заархівує та скине на дискету. І…
— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!
— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…
— Я…
— Я!..
— Я!!!
— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.
Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.
Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.
— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.
«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?
І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.