Важко зарипів під нею табурет, майже такий само старий, як і вона.
— Чого вирячився, сідай, — веліла скелетові.
Той пересмикнув лопатками:
— Дякую. Не хочу.
— Знатця, не втомився…
— Що?
— Глухих везли, тебе забули, — огризнулася стара. — То чому ж ніхто, крім мене, тебе не бачить?
Кістяк поворушив нижньою щелепою.
— Не знаю. Як цікаво…
— Як цікаво! — передражнила його стара. — Ну, і що ж ти далі робитимеш?
— А треба щось робити?
Закипів чайник.
Стара сердито подивилася на скелета:
— Аякже!
Заварила собі чай, налила в миску залишки супу. Скелетові не пропонувала: по-перше, вона не така заможна, аби годувати всіх підряд, по-друге, все одно кістякові їсти нема чим. І… — наче нема й куди.
— Я піду? — запитав кістяк.
— Йди, — відказала стара, сьорбаючи суп.
— Можна, я пізніше повернуся?
— Для чого?
— Допомогти. Поговорити. Тобі ж кепсько — самій.
— Нащо ти мені здався?
— Як хочеш.
— До побачення.
Клацнув дверний замок.
Стара навіть не обернулася.
4. Вона прибирала в квартирі весь вечір, роблячи перерви для перепочинку. Праця, як завжди, була змагом зі своїм тілом, змагом буденним і болісним. І ще праця давала багато часу для роздумів.
Стара розмислювала про те, що сталося сьогодні: дивна зустріч із дивним кістяком. Чомусь їй здавалася, що ця подія змінить її життя, більше того — вже змінює! От тільки не знала, на добро така зміна чи на біду. «Певна річ, на біду! — підказував внутрішній голос. — Ось доводиться прибирати, а могла б полежати чи зв'язати рукавичку». А з іншого боку — скелет допоміг їй донести валізу. Сьогоднішній день цілком міг стати для неї й останнім. Такий удар об землю… Ні, сама вона не пришкандибала б додому. Впала б по дорозі… На ранок знайшли б — але на ранок було б уже пізно.
Подумавши про це, стара мерзлякувато повела плечима й нахилилася до мокрої ганчірки. Здавалося б, навіщо їй, хворій та нещасній, чіплятися за життя? Аж ні, чіпляється, найдужче боїться впасти й не піднятися. І — повільно замерзати, обнюхувана здичавілими собаками. Удома, певне, помирати не так страшно. Та все одно не хочеться.
Скелет здавався старій надійною запорукою того, що Смерть тепер обмине її. «Він захистить». Потім дорікала собі, сміялася: «Авжеж, захистить!.. Та тьху на все — голова від дурниць пухне!»
Протяжно задзеленчав телефон.
«Пізно. Хто ж це?»
Виявилося: Рита.
— Мамо, з тобою все гаразд? — голос у дочки був далекий і насичений тріскотнею — вона жила в новобудовах, вважай, на іншій планеті. — Мамо?!
— Усе гаразд. А чому ти сполохана?
— Мамо?.. — Рита запнулася, і в паузу протиснувся голос Славка: «Ма, тихіше!»
— Розумієш, — сказала дочка, — у мене сьогодні було дуже погане передчуття. Як ти там? Чи з грішми?
Стара подивилася на недомиту підлогу, на темне вікно:
— Стачає. А як у вас?
— Також усе гаразд. Славко он у драмгурток записався — я й не знала, що вони ще існують, драмгуртки. П'єсу якусь розучують. Запрошує тебе на виставу. Приїдеш?
— Приїду.
— Ну, мам, усе. Даруй, я поспішаю — на завтра ще треба…
— Розумію, доню. Ну, все…
— Бувай.
Гудки.
Стара трохи послухала їх і поклала слухавку. Лишалося ще домити підлогу й приготувати на завтра валізу. Хоча ні, завтра вона нікуди не піде. Втомилася. От і нема чого, займатиметься валізою — все одно сьогодні з нею не впоратися.
Втомилася.
5. Другого дня стара давала лад валізі: мила її ззовні й ізсередини, вклеювала нові пачки. Закінчила роботу тільки під обід.
В обід потелефонувала Філіпівна.
— Привєт, женщіна! Ну як, перебісилася? Чом не прийшла?
— Завтра прийду, — бовкнула стара.
— А я хотєла ото ще учора позвоніть — не получілося. Так прийдьош?
— Прийду.
— Давай. А то…
Зв'язок урвався.
Потому стара сиділа в кріслі і в'язала. Так і не помітила, як задрімала, а прокинулася від клямкання дверної ручки. «Невже злодії? Знайшли, до кого лізти».
Вона підвелася й без тіні страху ступила до передпокою. І справді, чого їй боятися? Не вб'ють же, а грабувати нічого.
— Вітаю, — мовив скелет. — Я от прийшов. Ти ж казала, що можна.
Стара розреготалася:
— Казала, що можна? Ну, заходь, гостем будеш.
Скелет чемно вклонився, прикладаючи до ребер пальцеві кістки:
— Дякую.
— Заходь, заходь…