— Не плач, не треба. Ліпше дай мені якусь ганчірочку.
Вона мовчки підвелася з крісла й відшукала в шафі пожовклу хустину.
— Дякую. Знаєш, сьогодні вчителька біології сказала, що мене треба замінити. У мене шкалубина ось тут, на лобі.
— Де ж це ти так умудрився?
— Упав. Слизько. Тепер у тріщині бруд збирається, то я протру, буде не так помітно.
8. Відтоді скелет навідувався майже щовечора. Він розповідав про те, як поступово освоюється у цьому житті. Стара здебільшого мовчала.
А одного разу запитала:
— Ти так і не з'ясував, чому такий? І — звідки взявся?
— Ні, — похитав черепом скелет. — Але саме сьогодні стався випадок. Таке і раніше, якщо чесно, траплялося, але я не міг розібратися. Мені здається, я зовсім не той, яким ти мене бачиш.
— А який?
— Не знаю, — ворухнув лопатками скелет. — Зазвичай мене не помічають — люди. Собаки іноді дивляться в мій бік, деякі навіть гавкають. А люди не помічають. Може, тому що я не чіпаю їх, не втручаюся в їхнє життя.
— Навіть у школі? — подивувалася стара.
— У школі — інша справа. У школі мене бачать, але тільки коли я граю роль скелетного муляжу. А так — ні… І ось сьогодні на вулиці я побачив маленького хлопчика, який переходив вулицю. А тут машина — розумієш, вона його збила б, і водій потрапив би до в'язниці. Тому я кинувся на допомогу. Підбіг і відштовхнув хлопчика. А він голосно заплакав на всю вулицю: «Дядя з білими крильми, дядя з білими крильми!». Потім наспіла його мати і забрала хлопчика, а він кричав і кричав. І дивився на мене.
— Йди геть, — сказала стара. — Зараз же.
9. Їй було вкрай погано. Вона знову відчула, що таке самотність, і тому дзвінок Рити сприйняла із вдячністю.
— Мамо, пам'ятаєш, ти обіцяла?
— Що, доню? Що обіцяла?
— Побувати на Славковій виставі. Приїдеш?
Стара обвела поглядом кімнату-пустку, зупинилась на кухлі з присохлими трояндами.
— Приїду.
— Записуй адресу.
…Ким він був? Куди подівся? Чому не приходить? Раніше не зважав на її грубощі, тож думати, що образився тепер, стара не могла. Але — думала.
Які сили викинули його у цей світ? Хто він? «Дядя із крилами» — ангел? Чорт-спокусник? Але… Він не спокушав — та і як спокусити стару в її віці?! — нісенітниці; він просто допомагав. Співчував. Хто ж він?..
— То приїдь же, не забудь!
— Приїду, доню.
— Тоді до завтра. Славко тобі привіт передає…
Щось ламалося всередині. Щось дуже тверде й холодне.
10. Їхати до школи було далеко й непросто, але стара вибралася заздалегідь — і правильно вчинила. У переповненому тролейбусі вона висіла між небом і землею, в цьому чистилищі, затиснута з усіх боків чиїмись ліктями, сумками, дипломатами, і лише час від часу через бокову кишеню мацала вміст кишені внутрішньої: «Не загубити б!»
Рита чекала на матір у порожньому вестибюлі. Взяла під руку, уважно приглянулася:
— З тобою все гаразд?
— Так, доню. А де Славко?
— За лаштунками. Ходімо.
Як виявилося, вона все-таки спізнилась — вистава вже розпочалася. Вони сіли з Ритою скраю, де лишилися вільні місця, й почали дивитись.
На сцені стояло кілька надгробків, біля свіжовикопаної могили перемовлялися четверо молодиків. В одному стара з подивом упізнала внука: він дуже виріс за останній час.
Аж ось заспівав старшокласник, який грав могильника:
— А старість — гульк! — підстерегла, вхопила в пазур лютий…
Він нахилився і, взявши з надгробку череп, жбурнув його на сцену.
Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:
— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!
Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:
— …теж можливо?
— Атож, мій принце.
— Хай там як, а тепер у цій голові панує пані Черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, якщо вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці?
— Мамо, тобі погано? — прихилилася до неньки Рита.
— Не турбуйся… Усе… гаразд…
Вона впізнала ту шкалубину, що була на лобі черепа, який валявся на сцені. Тепер вона знала, чому скелет не приходив.
І більше не прийде.
— Мало не забула, — сказала вона, судомливо хапаючись за потаємну кишеню пальто. — Ось, принесла Славкові. — Стара віддала Риті рукавичку — всього одну. — Другу я зв'яжу пізніше. Ниток не вистачило.