Час застиг чорною бурштиновою краплею.
Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…
Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.
Так і не зрозумів досі.
Напевно, вже й не зрозуміє.
Але цю руку-пса, що вискочила з темряви, руку з короткими масивними пільцями, зі, здається, майже до пня обстриженими нігтями, — її важко було не впізнати. Зараз вона, величезна, демонічна, чекала й тішилася; тягнулася пальцями-щупальцями до дирхема, що падав на її долоню-пащеку.
(«Тож, — сказала Оленка, зазираючи йому у вічі, — тобі подобається?»
«Дуже». — І він анітрохи не скривив душею.
«Знаєш, я хочу, щоб ця монетка приносила тобі щастя»)
…приносила щастя.
Третя хвиля болю стояла в чорному проваллі дверей, вирішуючи, йти чи залишатися.
Він стиснув зуби і стрибнув, не звертаючи уваги на ниюче тіло. Дирхем упіймав уже в останню мить, буквально вирвав з пальців руки-пса.
Упав, неприродно усміхаючись барельєфному хлопчику на дверях ванної кімнати.
І міцно-міцно стиснув у кулаці їхню з Оленкою монетку.
«Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє».
Станція м'яких іграшок
Ну, що? З'їздив, відпочив, набрався вражень? Усе як у всіх. Нічого особливого.
Як кажуть, відпустка триває саме стільки, щоби встигнути від неї втомитися. Мабуть, це у нас в крові: не звикли, бачте, відпочивати. А звикли, аби щодня — у бій, ще від ранку, від виклику ліфта, що піднімається на всі поверхи, а викликається лише на парні, — до втискування у маршрутку, від суперечки з начальством — до… Втім, що й казати, ви самі знаєте. Боротися вміємо з пелюшок, відпочивати вчимося на старості. Хто доживає.
У дітей ми не були давненько. У них — своє життя, в нас — своє, і живемо ми ніби на різних материках; це, мабуть, правильно. Нехай навіть іноді стає сумно, та все ж, краще так, аніж…
Словом, поїхали у відпустку. Молодшенький наш тут, у Києві, а старша вийшла заміж та й подалася до чоловіка в Білорусь. На весіллі ми, певна річ, були — як не бути? — а потім ніяк не виходило навідатися. То на одне гроші збирали, то на інше, та й старенька моя щовихідні на дачі.
А цього літа — так збіглося — дали нам відпустку в серпні, і мені, і їй. Ми вже з Васильовичем накрутили хвости, аби гайнути на риболовлю, аж моя Світлана хитає головою: чи не час нам доньку відвідати? І на всі мої розумні заперечення («та кльов же, і Василіч саме місце нове знайшов — кльове місце») відповідає не менш розумними аргументами, що так не можна, що крім риболовлі є й інші життєві радощі, і взагалі, як мені, старому бовдурові, не соромно: внука вже не бачив скільки років! Чи ж не ганьбище?!. А якщо ганьбище, то ось тобі гроші й шуруй до кас. Тим паче, що Валентина в останньому листі ображалась і знову запрошувала приїздити.
І ми таки поїхали. Зрозуміло, поїздом: звідкиля ж у нас гроші на літак? А в плацкарті — духота, як, вибачайте за банальність, у доменній пічці сидиш. Молодим-он нічого, вони мало не в плавках вагоном швендяють, а нам уже й непристойно. Та туди їхали — ще більш-менш, бо зі спеки в холодок потрапити приємніше, ніж навпаки.
Гаразд, приїхали, відгостювали належне; повертаємось у стольний Київ-град, понакуповувавши, як належить, подарунків синові та маленькому внукові Миколці. Звичайно, на нашу зарплату особливо не розгуляєшся, але й Валентина дещо передала. Ми із цим «дечим» завантажуємося у вагон, і вже віддаючи провідниці квиток (а за вікном — похитується, від'їжджає вокзал), розумію: забув! Забув я, старий склеротик, купити Миколці те, про що він просив. Іграшку.
Скажете: не біда? Скажете: можна й у Києві купити? Та тільки внучок із ярличка второпа, що іграшка не білоруська. Він же спеціально просив, аби з ярличком, він їх збирає — це «паспорти» іграшок.
А мені як тепер бути?!
Потяг уже виїжджав за місто, не стрибати ж, справді, з підніжки. Та хай йому, відстукаю телеграму, Валентина передасть через провідницю.