— Давайте вимкнемо електрику, запалимо свічки, буде так таємничо, загадково, як у страшній казці, — запропонувала Віра, відбиваючи ритм підборами.
Антон замахав руками:
— Ні! Ні! Які казки? Вони зараз просто переді мною! Я сто років у тій тайзі не бачив яскравого світла! Та й тебе хочу краще розгледіти.
— Дивись! — Дівчина затанцювала перед самісінькими його чобітьми.
— М-м-м… — Потягнув носом щасливий поручик-відпускник. — Що у тебе за парфуми, Вірунчику? Запах — диво!
— Ти ще не чув, бурят тайговий? Бідолашка, здичавів у Сибіру! Це вже не новинка. «Букет імператриці» називаються.
— Божественний букет!
— А я? — Вона продовжувала кружляти, звабливо виробляючи руками химерні східні паси. Маня весь час повертала голову, щоб подивитись на сестру. І грала все темпераментніше й веселіше, ніби теж сміючись над хлопцем.
— І ти — божественна! Годі танцювати, спокуснице, бо я у тебе закохаюсь навік!
— То й закохайся, Синя Борода!
— Отакої, ти ж не схочеш стати дружиною офіцера та їхати зі мною у той Богом забутий гарнізон.
— А ти зроби блискавичну кар’єру, і ми поїдемо не в Богом забутий гарнізон, а до столиці.
— Та ти ж завжди хотіла жити тільки в Барвінківцях!
— А тепер передумала. Там житимуть Маняша з Василаєм. Він повністю перебудовує наш старий дім. Ти ж знаєш, що він — архітектор? Працює у самого Городецького! Старого будинку не впізнаєш! То буде щось незвичайне — англо-готичний фасад, арочні вікна, гострі кути виступів. Проект Владислава Городецького! Замок з романів Вальтер Скотта! Ні, зі страшного готичного роману. Колись там обов'язково з'являться привиди…
— Ну що ти, Віро, не перебільшуй, — Маня не казала, а майже приспівувала в такт мелодії жвавої польки, — звичайний заміський будинок…
— Не скромничай! Тосику, послухай, там такі інтер’єри задумано — справжній модерн! Сходи округлої форми, перила ажурні, їх уже замовили, такий примхливий візерунок — не повіриш, що чавунні. Коричнево-жовті вітражі. Світло крізь них струменітиме — медове, янтарне, пушкінське… Там буде сонце навітьу дощову погоду.
— Віро, ти знову? — тонкі пальці стишили біг по клавішах, і мелодія стала ображено-вальсовою.
— Ні, тільки розповідаю про палац. Захоплено, як він того й заслуговує.
Болгаков тактовно спитав:
— І коли ж добудують?
— Може, наприкінці року.
— Значить, надходить дуже щасливий рік! — Антон підскочив і включився у Вірин танок.
— Ах ви ж нетерплячі! — З’явився у дверях сам Гнат Пилипович Барвіненко, батько розвеселених сестер, дядько поручика, відомий цукрозаводчик, багач і меценат. Дебелий і добродушний. — Вже скачете, гріховодники!
— Ми зустрічаємо дуже щасливий рік! Ура!
Антон з Віруською так синхронно і сильно топнули, що з ялинки звалилась найбільша за розміром прикраса — табличка з покритим блискітками написом «З Новим 1914 роком!»
Леді удачі
Колеса грузнули в снігу, совалися туди-сюди. Ольга Ярижська роздратовано й розлючено намагалась удержати машину точно посеред колії. Відчула, як зопріла, вовняна кофтина почала липнути до спини, волосся — до лоба. Вимкнула опалення. Снігу — трохи не по коліно, третій день уже падає, а ніхто й не чухається дорогу хоча б бульдозером прочистити. І ще до Європи пнуться, ледащо!
Потрапивши в такт з «Угорською мелодією», яка, щомиті пришвидшуючись, линула з магнітофона, невдало крутонула руля й заїхала в замет. Колеса закрутилися на місці, фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг.
Вдарила з досади кулаком об кермо й одразу полишила марні спроби самотужки вибратися із снігової пастки. Не жіноче це діло — борсатись на узбіччі. Одразу заспокоїлась і усміхнулась своєму відбиттю в маленькому люстрі. Музика ставала дедалі стрімкішою, розкутішою, Ян Табачник не шкодував клавіш свого «золотого акордеону». Пані Ольга ліниво відкинулась на спинку й повільно дістала з пачки сигаретку. Але прикурити не встигла — попереду забовваніла яскраво-червона машина.
Ольга накинула легку коротку шубку і вийшла з авто. Стала посеред дороги. Повернула голову до автомобіля, що наближався, й машинально, за давньою звичкою кокетки, звабливо усміхнулась. Природа нагородила її напрочуд білими зубами.