Надія взялася за ручку пересувного столичка:
— Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.
— Точно — привиди?
— Не знаю. Може, й партизани.
Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.
— Сантехнік тут був?
— Сьогодні вранці, — видихнула Ольга Володимирівна.
— І вчора, і позавчора, — додала Щукіна.
— І що?
— Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.
— А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.
— Інші працюють бездоганно.
— Бездоганно, хе-хе, — Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:
— Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.
У цей момент на другому поверсі грюкнуло.
Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.
На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!
Влетів туди захеканий, сердитий.
Нікого.
Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» — потім усе стихло.
— Ну, що я казала! — переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. — Подивись у бібліотеці — стілець упав. І лежить. І нікого! Ну? Зрозумів тепер?
Чоловік відсторонив її з дороги однією рукою, наче неживу річ, і рішуче попрямував до бібліотеки, розташованої поруч, за стіною кабінету.
Стілець лежав просто на проході, ніби його хтось зачепив, поспішаючи. Чудовий стілець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими ніжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилі ампір.
Розлючений господар обвів несамовитим поглядом усе приміщення:
— Ну… Стерво! Хай тільки попадешся! Капєц буде! Нахрєн!
І поліз до кишені по телефон — викликати охоронця.
Поки він, поспішно маршируючи сходами й кімнатами та візуально обстежуючи їх, по мобільному наказував охоронцеві ще раз обійти навколо дому й придивитися до слідів, економка Щукіна підняла й поставила на місце стільця. Вирівняла кілька книжок, корінці яких недбало повисовувалися з акуратної шеренги.
Помітила на великому декоративному глобусі криво приліплений світло-зелений стікер. На ньому недбалим почерком було написано: «Світ — неосяжний, але ти не сховаєшся ніде». Надя взяла листочок й порівняла з тими, що, склеєні між собою, лежали біля комп’ютера: так, звідси. І, схоже, писали цією ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стікер до кишені фартуха, замислилась. Потім повільно пішла до залу й повагом спустилася до кухні.
Ярижський ж уже закінчив свій поспішний обхід і, зупинившись у їдальні, тихо спитав дружину, що зайшла слідом за ним:
— Ти переконана, що це не жарти когось із обслуги?
Вона розвела руками:
— Та ж нікого поблизу не було…
— А де Алінка?
— Я її сьогодні раніше відпустила. В якогось там приятеля день народження.
— Ти приглядай за ними… Не подобається мені все це.
— А мені більше, ніж не подобається. Мені страшно, повір.
За вікном голосно й зловісно каркнула ворона. Упав з гілки великий кавалок важкого мокрого снігу. Але помітила це тільки Надя Щукіна, що якраз визирнула з вікна величезної кухні, напханої найновітнішою побутовою технікою. Вона неуважливо сказала Тимофіївні, яка відпочивала за чаєм після праведних прибиральницьких трудів:
— Сьогодні вдень… Уперше…
— Га?
— Сьогодні це сталося вдень. З унітазом.
— Казала я: тікати звідси треба. Не озираючись!
— Куди? — Щукіна відійшла од вікна й почала мити келишок, тарілочки та чашечку.
— А де платять хоч і менше, зате життя спокійніше, — стара Тимофіївна широко розставила ноги, що аж гули від утоми, й не поспішала йти додому.
— Карр! — голосно погодилась з нею ворона за вікном.
— Карр! Карр! — відгукнулися з усіх боків її сородичі.
Надя зітхнула:
— Мені дочку вчити треба… Сама знаєш, за кожну копійчину воювати доводиться.
Ворони злетіли дружною зграєю й закружляли над парком, зловісне каркання сповнило тремтінням холодне зимове повітря.