— Часом я нічого не бачу, — мовив Апу. — Іноді просто чую. Слова, що не можна розібрати або абсолютно виразні. Буває, з’являються також зображення. Що дивно, так це те, що вони не обов’язково говорять зі мною. Так, це кружляють мої колишні, напевно, але поза тим виглядає так, що вони живуть собі своїм життям, а я з нього виключений, бо сам себе виключив, і якесь таке гостре відчуття, ніби я зробив щось не так. Усі вони звідти, з дому, розумієш? Усі, — посмішка вже зникла з його лиця. Він виглядав пригніченим. — Я почав досліджувати природу видінь, — продовжив він. — Жанна д’Арк, святий Іван Богослов. Існують деякі подібності. Інколи вони спричиняють біль. Інколи з’являються десь і зсередини, з області пупка, наче тіло їх виштовхує. А іноді здається, що вони тільки зовнішні. Після всього дуже часто непритомнієш. Це виснажує. Ось що я можу тобі розповісти. Тепер скажи, що про це думаєш.
— Неважливо, що я думаю, — мовив я. — Скажи: а чому це все, по-твоєму, відбувається?
— Думаю, я некрасиво розпрощався, — відповів Апу. — Я був не в найкращій формі. Виїхав, не помирившись. Ось тут ти зі мною не погодишся. Ми розгнівали знайомих духів, божеств тієї землі. Це можна робити правильно й неправильно, а я, ми усі — ми просто рвонули геть, просто відірвали той клапоть сторінки, на якому стояли, і це було по-своєму насильство. Треба заспокоїти минуле. Я тепер дуже гостро відчуваю, що не можу побачити свого шляху вперед. Таке враження, що його просто немає. Або інакше: для того, щоб був шлях уперед, спершу треба здійснити подорож назад. От що я думаю.
— Це ти про що? — запитав я. — Я хочу сказати: хіба ти можеш скласти якусь жертву тому, хто за цим стоїть? Для мене це темний ліс. Я чогось не доберу.
— Я мушу повернутися, — пояснив він. — Принаймні Юба хоче туди з’їздити. Тож думай про це як про комбінацію туристичної подорожі й ліків проти ностальгії. Думай про це так, що мені потрібно з’ясувати, чи залишилося для мене там якесь «там». Тоді тобі не треба буде наражати на небезпеку свій раціоналістичний світогляд.
Останні слова він вимовив майже з люттю. Та потім — вибачлива усмішка, що мала згладити жорсткість його тону.
— А якби ти не поїхав, як думаєш, що було б?
— Якби я не поїхав, — відказав він, — тоді, думаю, темні сили з минулого прилетіли б з іншого кінця світу і, певно, знищили б нас усіх.
— Ого.
— Мабуть, запізно вже. Може, темні сили вже надумалися, що робити. Але я збираюся спробувати. А Юба тим часом зможе пройтися ввечері по Марін-драйв, подивитися на верхові сади на Малабарському пагорбі, подивитися кіностудію, а ще ми, мабуть, зробимо вилазку, щоб глянути на мавзолей Тадж-Бібі в Агрі — чом би й ні.
— І скоро ви рушаєте?
— Сьогодні ввечері, — відповів він. — Поки ще не пізно.
Щоразу, коли я дізнавався щось про минуле сім’ї Ґолденів, то усвідомлював, що в їхній родинній оповіді існують прогалини.
Про деякі речі не розповідалося, і складно було розвідати, як відхилити завісу, котра покрила всю цю історію. Апу, здавалося, чогось боявся, але напевно не був то жоден привид. Більш імовірними видавалися скелети в шафі. Я впіймав себе на тому, що думаю, не вперше й не востаннє, про історію, яку Нерон Ґолден розповів мені в «Російській чаювальні», коли ми вперше вибралися туди удвох — про «Дона Корлеоне».
Пізніше того дня я зізнався Сучітрі:
— Шкода, що я не поїду разом із ними. Це могла б бути важлива частина всієї історії.
— Якщо ти працюєш над докукомедією, — відповіла вона, — то візьми й придумай.
Я дещо спантеличився:
— Отак просто придумати?
— У тебе ж працює уява, — відповіла вона. — Уяви це.
Золота історія, пригадалось мені. Для римлян — небилиця, фанаберія. Брехня.
Сталося так і не сталося так, що великий ситарист Раві Шанкар за все своє життя грав лише на чотирьох ситарах, і на одному з них він дечого навчав «бітла» Джорджа Гаррісона, і ці уроки відбувалися в апартаменті гранд-готелю над гаванню, а тепер Раві Шанкар помер, а ситар у скляній шафці залишився доброзичливо спостерігати за тим, як снують туди-сюди гості апартаменту. Гранд-готель якнайкращим чином відреставрували після звірського терористичного нападу, міць старих кам’яних мурів утримала будинок на місці, а інтер’єр виглядав ще краще, ніж колись, та половина номерів пустувала. Перед готелем встановлено огорожі, метало-детектори й гнітючу охоронну апаратуру, і всі ці засоби захисту нагадували про колишнє жахіття й радше відлякували, ніж запрошували. Багато відомих бутиків у торгових пасажах зафіксували падіння обсягу збуту на п’ятдесят або й більше відсотків. Терор породив страх, і хоча чимало людей говорили про твердий намір підтримати гранд-готель над гаванню в період відродження, суха мова цифр стверджувала, що робили вони недостатньо. Закохані пари й аристократки вже не циндрили грошей на чай і закуски в «Надморській вітальні», та й багато іноземців направлялися деінде. Можна було відремонтувати саму будівлю, але шкода, завдана її чарам, нікуди не поділася.