Це був рік двох бульбашок. В одній із цих бульбашок Джокер пронизливо верещав, а юрми, як по команді, заходилися закадровим сміхом. У цій бульбашці клімат був незмінним, і арктична полярна шапка була лише черговим ласим шматком для забудовників. У цій бульбашці вбивці зі зброєю в руках реалізували свої конституційні права, тоді як батьки вбитих дітей були неамериканцями. У цій бульбашці, якщо її мешканці переможуть, президент сусідньої країни на південь, що надсилав до Америки ґвалтівників і вбивць, буде змушений заплатити за стіну, яка розділить обидві держави, щоб затримати вбивць і ґвалтівників із південного боку кордону, де їм місце; тоді буде покладено край злочинності; і вороги країни будуть негайно й цілковито розгромлені; і масові депортації будуть добрим виходом; і журналістки сприйматимуться як негідні довіри, бо в них звідкись там тече кров; і відкриється, що батьки загиблих героїв війни працюють на ісламських радикалів; і не треба буде дотримуватися міжнародних договорів; і Росія буде нам другом, і це не матиме нічого спільного з підтримкою Джокерових оборудок російськими олігархами; і значення різних речей зміняться; численні банкрутства сприйматимуться як підтвердження надзвичайних бізнес-компетенцій; а три з половиною тисячі судових позовів свідчитимуть про діловий хист; а розведення на гроші контрагентів буде доказом крутого підходу до ведення бізнесу; а продажний університет свідчитиме про відданість справам освіти; і коли Друга поправка матиме статус священної, Перша його не матиме; отож тих, хто критикуватиме лідера, чекатимуть серйозні наслідки; а афроамериканці на це все пристануть, бо що їм до лиха втрачати. У цій бульбашці знання було невіглаством, верх був низом, а відповідною персоною для контролю над кодами запуску ядерних ракет був зеленоволосий, білолиций, кривочервоноустий гиготун, який чотири рази перепитував військових радників, чому використання ядерної зброї — це така погана ідея. У цій бульбашці дотепними були гральні карти з лезами, дотепними були бутоньєрки, що бризкали людям кислотою в очі, дотепним було висловити бажання сексу з власною донькою, дотепним був сарказм, навіть якщо те, що ним називалося, було зовсім не саркастичне, дотепними була брехня, ненависть, фанатизм і цькування, і настав тоді, а можливо, майже настав, або невдовзі міг настати, якщо всі жарти вдадуться, рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий.
В іншій бульбашці — як колись навчили мене батьки — перебувало місто Нью-Йорк. У Нью-Йорку, принаймні тоді, ще трималася якась реальність, і мешканці міста ще здатні були розпізнати афериста. Ми в Ґотемі знали, хто такий Джокер, і не бажали мати нічого спільного з ним, із тією донькою, до якої його вабило, чи з тією донькою, про яку він ніколи не згадував, чи з його синами, які вбивали слонів і леопардів задля спортивного інтересу. «Я візьму Мангеттен!» — вищав Джокер, звисаючи з даху хмарочоса, а нас смішив він сам, а не його самозакохані жарти, тож йому треба було рушати в дорогу туди, де люди ще не розкусили або навпаки, добре знали, що він за один, і саме за це його любили — в ту частину країни, що була така ж очманіла, як і він сам. Його люди. У небезпечно великій кількості.
Це був рік великої битви між навіженою уявою й сірою дійсністю: з одного боку була la chose en soi, ймовірно непізнавана, але правдоподібно суща річ у собі, світ, яким він був незалежно від того, що про нього говорилося чи як він сприймався, уживаючи кантівського терміну — Ding an sich, а з іншого був цей персонаж коміксів, що перетнув межу між сторінкою й сценою (по-своєму нелегальний мігрант, подумалось мені), чиїм планом було в напускній веселості перетворити всю країну на сучасну версію крикливого графічного роману, переповненого чорношкірими злочинцями, жидами-перевертнями, гандонами й пиздами — слова, що він іноді полюбляв вставити в розмову, аби допекти ліберальній еліті; у цьому коміксі вибори були фальсифіковані, медії корумповані, а все, що ти ненавидів, було змовою проти тебе, але в кінці! Круто! Ти виграєш, клоунська перука перетворюється на корону, а Джокер стає Королем.