Залишалося пересвідчитися, коли надійде листопад, чи країна розділить нью-йоркські настрої, чи захоче натягнути на голову зелену клоунську перуку й зайтися сміхом. Ха! Ха! Ха!
Поки розігруються наступні акти трагічної драми дому Ґолденів, я спрямовую свою увагу — тепер! Але тоді я закинув свої обов’язки! — на дедалі болісніше життя Діоніса Ґолдена. З [ним] важко було підтримувати якийсь більш-менш постійний зв’язок. (Я досі вживав форми чоловічого роду займенників, дієслів і прикметників, коли думав про [нього], хоча з часом це видавалося дедалі більше не на місці, тож тепер із думкою про [його] двозначність я беру їх у квадратні дужки. З огляду на відсутність чітких вказівок із [його] боку — «Я ще не знаю, які мої займенники», дещо ніяково зізна[в]ся [він] мені, — я прийняв таке тимчасове рішення.)
Світ навколо Д, світ, у якому Д почува[в]ся хоч у якійсь безпеці, зморщився до двох із половиною місць: клубу для дівчат «2 мости» на Маркет-стріт поблизу трьох ігрових майданчиків на розі Мангеттенського мосту й магістралі ФДР, де [він] працюва[в] волонтером чотири дні на тиждень, та квартири в Чайна-тауні, де вони жили з Рією З. Іноді вони навідувалися до нічного клубу на Орчад-стріт, де співала вогняноволоса Айві Мануель — це було напівмісце в [його] зоні комфорту — але тоді з’являлися питання, як одягтися, хто може підійти й що сказати, поставала також проблема сором’язливості Д, що дедалі більше [його] паралізувала. У «2 мостах» проблему вбрання вирішила форма унісекс, яку носив персонал клубу: біла сорочка з коміром поверх вільного крою китайських чорних штанів, на ногах — чорні снікерси, але деінде Д просто не зна[в], як себе подати. Після пригоди у гардеробній Василіси [він] визна[в] перед собою, що [йому] приємно було носити жіночий одяг, і знайш[ов] у собі силу розповісти про те, що сталося, Рії, а також Айві, і вони це обсудили.
— Добре, — заявила Рія. — Це перший крок. Думай про це як про початок нового періоду, що може тривати років три. Думай про перехід як про заповільнені чари. Твої особисті тисяча й одна ніч, під час яких ти перестанеш бути жабою, якою не хочеш бути, й перетворишся, певно, на принцесу.
Айві ж додала:
— Але ти не мусиш іти далі, ніж тобі хочеться. Може, ти просто жабка, що хоче виглядати гарно в рожевому.
[Він] отримува[в] професійну допомогу, хоч насправді це не допомагало. [Йому] весь час кортіло сперечатися зі Спеціалісткою. [Він] відмови[в]ся сказати мені, що це за Спеціалістка, зате вилива[в] мені свої жалі, які стримува[в] у присутності Рії, — її коником була ідентичність, вона присвятила себе ідеї трансморфічної плинності самості, й часами, здавалося, їй дещо занадто не терпілося дочекатися переходу Д з чоловіка в жінку, цілковитої метаморфози. Мені треба було спромогтися [йому] допомогти. Може, я міг би відвернути те, що сталося. Можливо, всі ми могли. А може, Д Ґолден просто не пасува[в] до земного життя.
Я уявляю описану нижче розмову в голій, чорно-білій, схожій на камеру кімнаті, де [оповідач] із відсутнім виразом обличчя сидить на стільці з високою спинкою, а [його] співрозмовницю — в образі високотехнологічного андроїда, щось на зразок поєднання Алісії Вікандер у «Ex Machina» та суперкомп’ютера Альфа 60 у «Альфавіллі» Ґодара. Ми не чуємо слів жодної постаті в кімнаті. Синхронного звуку немає. Чути лише Монолог; утім, коли в Монолозі цитується пряма мова, рухи губ постатей у кімнаті іноді — не завжди — збігаються з тим, що розповідається. Щось у цій сцені нагадує розмову між ув’язнен[им] і адвокатом у день побачень у в’язниці. Не буде нічого дивного, якби [оповідач] ма[в] на собі помаранчевий комбінезон (якщо сцена буде показана в кольорі) або окови на зап’ястях і кісточках ніг. Є в цій сцені щось таке, що, якщо її правильно зняти, вона може бути кумедною.
Розділ перший. Вона мене питає, з самого початку, ця Спеціалістка, перше питання й відразу напролом: який був твій улюблений колір у дитинстві — рожевий чи блакитний?
Мене таке питання просто збиває з пантелику. Це що, кажу, питання, яке годиться задавати в цей момент світової історії — блакитний чи рожевий?
Зроби ласку, каже, сповни мою забаганку — так, наче це вона пацієнтка, а я мозкоправ.
А я відповідаю, бо на мене саме найшов такий незговірливий настрій: Даяна Вріланд, редакторка «Воґ», сказала колись, що рожевий — це індійський синій, тому я підозрюю, що рожевий і блакитний в Індії — це те саме.
Чому тебе так дратує це запитання, дивується вона, це просто вибір одного з двох кольорів. Я могла б запитати, чи тобі більше подобаються іграшкові залізниці, чи ляльки. Чи тобі більше до вподоби таке запитання.