Моя мати також була по-своєму безстрашною. Замолоду вона працювала у службі здоров’я з наркоманами та з дрібними фермерами в Африці. Після мого народження вона звузила свої горизонти й спочатку стала експертом у сфері дошкільної освіти, а згодом професором психології. Наш будинок на Салліван-стріт, у дальшому кінці від резиденції Ґолденів, був переповнений милим непотребом, що вони зібрали за життя: витертими перськими килимами, африканськими дерев’яними статуетками, фотографіями, планами й гравюрами обох ранніх «Нових» міст на острові Мангеттен — Амстердама та Йорка. Був там куточок, присвячений відомим бельгійцям, а в ньому оригінал малюнка з Тентеном, що висів поруч із Ворголовою шовкографією Діани фон Фюрстенберґ і знаменитим голлівудським фотокадром зі «Сніданку в Тіффані» із зображенням прекрасної кінозірки з довгим мундштуком, яку колись знали під ім’ям міс Едда ван Гемстра, а пізніше покохали як Одрі Гепберн; під ними на маленькому столику лежало перше видання «Спогадів Адріана» Марґеріт Юрсенар, поруч із фотографіями мого тезки Маґрітта у своїй студії, велосипедиста Едді Меркса й Черниці-Співачки. (Жан-Клод Ван Дам відбору не пройшов.)
Та навіть зібравши цей куточок бельгіани, батьки не шкодували критичних висловів на адресу країни свого походження, коли мали висловитися з цього приводу.
— Король Леопольд ІІ і Вільна держава Конго, — казала мати. — Найгірший зі всіх колонізаторів, найзажерливіша система в історії колоніалізму.
— Ну, а сьогодні, — докидав батько. — Моленбек. Єуропейський центр фанатичного ісламу.
На почесному місці, на камінній полиці у вітальні, спочивала кількадесятирічна незаймана плитка гашишу, досі в оригінальній дешевій целофановій обгортці, на якій стояла офіційна печатка якості афганського уряду із зображенням місяця. В Афганістані за часів короля гашиш був легальний і був доступний у трьох видах упаковок, що підлягали чіткому контролю цін і якості: «Афганське золото», «Срібло» і «Бронза». Але те, що мій батько, який ніколи травичкою не бавився, тримав на почесному місці на каміні, було чимось раритетнішим, чимось легендарним, майже окультним.
— «Афханський місяць», — пояснив батько. — Уїд ньохо в епіфізі посередині лоба уїдкривається третє око, ти стаєш ясновидцем, і мало яка таємниця уїд тебе сховається.
— А чого ж ти ніколи його не пробував? — запитав я.
— Бо суїт без таємниць — це усе одно, що картина без тіней, — відповів він. — Якщо бачиш забагато, нічого не уидно.
— Він має на увазі, — втрутилася мати, — що: а) ми віримо в те, що мозок треба вживати, а не дурманити його; б) правдоподібно, він розведений чи, як ті гіпі колись казали, «розбодяжений» якимось гидотним галюциногеном і в) можливо, я б рішуче протестувала. Не знаю. Він ніколи мене не випробовував.
Ті гіпі — можна подумати, ніби сама вона нічого не пам’ятала про сімдесяті, не носила шкірянки й бандани чи не мріяла бути Ґрейс Слік.
«Афганського сонця», якщо хочете знати, не існувало. Сонцем Афганістану був король, Захір-шах. А потім прийшли росіяни, а після них фанатики, і світ змінився.
Зате «Афганський місяць»… він допоміг мені в найтемніші хвилини мого життя, а мати вже не могла проти цього протестувати.
А ще були книжки, куди ж без них — книжки, що, наче хвороба, вражали кожен закуток нашого запущеного, щасливого дому. Я почав писати, бо як же інакше з такими предками, а фільми замість романів чи біографій обрав, певно, тому, що знав: старих мені не переплюнути. Але доки Ґолдени не переїхали до великого дому на Макдуґал-стріт, навскоси через Сади від нашого, моє творче натхнення від часу закінчення коледжу буксувало. Керований безмежним юнацьким егоїзмом, я почав свого часу вигадувати грандіозний фільм або цикл фільмів на зразок «Декалогу», що піднімає теми міграції, трансформації, страху, небезпеки, раціоналізму, романтизму, зміни статевої поведінки, міста, боягузтва й відваги; не менше, ніж панорамний портрет моєї епохи. Стилем, який я обрав би, було б щось, що я для себе називав оперним реалізмом, а темою — конфлікт між Я та Іншим. Я намагався створити фікційний портрет своєї околиці, але це була історія без рушійної сили. Мої батьки не мали в собі того приреченого героїзму справжніх опернореалістичних головних героїв, не відзначалися ним також наші сусіди. (Боб Ділан переїхав ще хтозна-коли.) Мій викладач кінознавства, славнозвісний-суперзірковий-афроамериканський-режисер-у-червоній-бейсбольній-кепці, прочитавши мої ранні сценарії, бундючно заявив: