Повернувшись до Нью-Йорка, у стані помітного піднесення з приводу схвального прийняття нашого фільму в Теллурайді, я подався висловити пошану Неронові, наміряючись також запросити його до «Російської чаювальні» на горілку з млинцями, аби віддячити за пияцьку турботу, якою він мене оточив після мого осиротіння. Зізнаюся, що загалом я був дещо занадто радісно збуджений з приводу нашого тріумфу в Скелястих горах і, певно, не досить старанно намагався прибрати скорботного вигляду, відповідного для цього дому численних нещасть, та коли увійшов до резиденції Ґолденів і побачив, що величний Нерон п’є у вітальні чай із найкращої своєї порцеляни в товаристві того базікуватого безхатченка з апокаліптичними візіями, який здався мені схожим на Клауса Кінскі, а до того ще явно приймає його белькотіння за чисту монету — я не зумів, визнаю, стримати сміх, бо цей уцінений Фіцкарральдо, що з такої нагоди нап’ялив на себе пом’ятий циліндр і гучно сьорбав чай із рідкісної майсенської порцеляни, виглядав тепер як викапаний Божевільний Капелюшник, а Нерон, зосереджено нахилений у його бік, міг цілком зійти за Березневого Зайця.
Мій сміх змусив Кінскі витягнутися в позу, яку я, завдяки тривалому знайомству з творами П. Ґ. Вудгауза, відчитав як глибоке обурення.
— Я вас смішу? — запитав він із суворістю однієї зі страхітливих тіток Берті Вустера.
Я замахав руками: ні, ні, зовсім ні, і взяв себе в руки.
— Нема нічого смішного в тому, що я тут маю сказати, — гримів Кінскі, переносячи свою увагу на господаря. — Прийшов я сісти на землі й оповісти сумні історії про гибель королів.
Слова Шекспірового Річарда ІІ звучали чудернацько в устах американського бомжа, що розсівся в стільці епохи Людовіка XV й попивав Лапсан із майсенської чашки, але менше з тим.
— Сідай, Рене, — запросив Нерон, жестом запросивши мене жестом і поплескавши по канапі. — Випий чаю й послухай цього хлопця. Він до біса добрячий.
У поведінці Нерона з’явилася якась нова солодкуватість, що занепокоїла мене. Він посміхався, але ця посмішка нагадувала радше оскал, ніж знак задоволення. Голос його був м’яким, але це була шовкова рукавичка, що ховала болючу гіркоту його думок.
— Все йде коту під хвіст, — зненацька оголосив Кінскі, й чашка затрусилася в його руці. — Гора зла вища за найвищий будинок, а зброя вся жива. Я чую, як Америка волає: де Бог? А Бог сповнений гніву, бо ти зійшла з його шляху. Ти, Америко! — тут, на диво, він вказав прямо на Нерона. — Ти відштовхнула Бога, й тепер він тебе карає.
— Я відштовхнув Бога, й тепер він мене карає, — повторив Нерон, і коли я кинув погляд у його бік, то побачив у його очах справжні сльози. Відвертий безбожник, що поринув у кризу, запросив цього торговця брехнями з перегарним віддихом до свого дому, і тепер убирав у себе його звихнуту есхатологію. Виїжджаєш на п’ять днів, подумалось мені, і поки повернешся, світ злітає з котушок.
— Нероне, — почав я, — цей чоловік… — та він перебив мене змахом руки.
— Я хочу послухати, — наполіг він. — Хочу вислухати це до кінця.
А отже, з Риму ми перенеслися до Греції, і чоловік, що прибрав собі ім’я останнього з дванадцяти Цезарів, тепер застряг у нью-йоркській версії «Царя Едіпа», відчайдушно потребуючи відповідей, із власною версією сліпого Тиресія, що пророкував катастрофу.
Кінскі розводився далі, але мене вже так знудило його блазнювання, що я відплив. Потім у дверях з’явилася Василіса й поклала цьому край.
— Годі, — звеліла вона, і її палець, спрямований на Кінскі, втихомирив і розгромив його. Мені уявилося, що цей палець випромінює фантастичний, палпатінівський розряд сили. Чашка з чаєм небезпечно задрижала в долонях безхатька, але він поставив її цілою й неушкодженою на стіл і нервово скочив на ноги.
— А може, парочку доларів? — запитав він, не втрачаючи нахабства. — Як же моя платня?